середу, 26 травня 2021 р.

23 травня - День наших Героїв

Цей день не лише данина пам’яті героям минувшини, а й день шани героїв новітніх, які сьогодні захищають нас і віддають свої життя за соборність та незалежність нашої країни.

Це день воїнів, медиків, капеланів, волонтерів.
Це День наших Героїв.
Фестиваль "Творчість, народжена війною...", організований спільними зусиллями музейників, Шепетівського об'єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, ГО "Шепетівська спілка учасників бойових дій в зоні АТО", став нагодою висловити свою підтримку, щиру вдячність та пошану тим, хто без вагань пішов на захист рідної України.
Учасниками фестивалю стали волонтерський колектив «Мамина весна» під керівництвом Миколи Флінти – полковника запасу, поета-пісняра, заслуженого діяча естрадної творчості України, атовець Андрій Кондратюк, солдати в/ч А3730 (12-е містечко) Анастасія Демиденко та Анатолій Морозов, старший солдат в/ч А2007 (Артбаза) Максим Андрєєв.


Прочитав проникливу молитву за Героями капелан Василь Боднар, слова підтримки прозвучали і від першого заступника голови РДА Олександра Мельника. Підтримати родини загиблих, учасників бойових дій, ветеранів війни, учасників фестивалю прийшли ГО "Спілка ветеранів учасників АТО Ізяславщини", Шепетівська Спілка ветеранів Афганістану та наші містяни.
Не залишилися осторонь від участі у фестивалі і військові частини нашого міста: А 3730 11-й зенітний ракетний полк; А 2007 Артилерійська база озброєння; А 4127 Топогеодезичний центр.



Цей фестиваль став не лише подією з нагоди Дня Героя, він став місцем зустрічі побратимів, родин Героїв, волонтерів. Він став ще одним нагадуванням, що війна триває, що Герої поруч, і завдяки їхній стійкості ми можемо вільно дихати й ступати по рідній землі.


Традиційно в Україні День вишиванки відзначається в третій четвер травня. Цьогоріч він припав на 20 травня

Вишита сорочка завжди була важливою складовою строю будь-якого українця: її одягали й повсякдень і на свято, з нею вперше вітались зі світом й йшли в останню путь. Вишита за усіма традиційними канонами, вона була предметом гонору і, часто, - спадку. В народних проповідках згадували: «У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна та й та біла щодня».

В Україні вишивати вміли у всіх регіонах. Кожна область, інколи навіть село, володіли своїми унікальними техніками вишивання. Дівчаток із наймолодшого віку вже навчали цьому. У деяких областях це ремесло любили навіть чоловіки. Наші бабусі досі пам’ятають багато секретів давнього ремесла. Наприклад, фарбували нитки для вишивання колись лише природними барвниками. Брали те, що було під рукою: кору, коріння, листя і квіти. Цікаво, що для закріплення кольору нитки запікали у житньому тісті – так вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть. Білили нитки, засипаючи їх попелом і поливаючи зверху окропом, через певний час прали і висушували під сонцем чи на морозі. Дивовижно, українським майстриням відомо близько 250 видів вишивальних швів, які базуються на 20 техніках. Вишиванням займалися у вільний від польових та інших господарчих робіт час. Вишивали виключно для своїх власних потреб. Замовлення зі сторони не приймалися, вироби не продавалися на базарах…
Однак був в нашій історії значний період, коли вишиванки ховали по скринях, коли публічне носіння вишиванки могло стати причиною гонінь.
В краєзнавчому відділі нашого музею зібрані зразки вишивки із різних куточків нашого краю. Більшість вишивок виконані на домотканому матеріалі, але для створення окремих екземплярів іноді застосовувалися і сучасні технології. Найдавнішими матеріалами, з яких українці виготовляли для себе вишиванки, були тканини з овечої вовни, льону та конопель.
Музей має велику збірку вишитих сорочок. Найцікавіша серед них походить з села Судилків і являє собою взірець роботи майстрині Дудар Палажки. Робота з грубого лляного полотна, виконана «білим по білому» з використанням різноманітних філігранних технік. Кропітка праця - це не лише процес вишивання, але й вирізування. Саме за допомогою останнього у тканині утворювались отвори різного розміру, що робило вишиванку ще цікавішою та унікальною. У давнину сорочки, вишиті білим по білому або жовтим по білому, робилися до весілля й тому потребували великої відповідальності, оздоблювалися ретельно і виразно. І саме цю сорочку наречена Палажка вишила на своє весілля. А потім у спадок передала наймолодшій невісці – спочатку у 1940 р. – Фещиній Ользі Сергіівні, а та в свою чергу передала свій невісці Фещиній Любові Андріівні.

Довгий час вишивка була своєрідною візиткою людини. По багатстві орнаменту і використаним кольорам можна було дізнатися про її вік, сімейний стан, соціальний статус. Наприклад, сорочку із вишитими квітами носили тільки молоді дівчата. Заміжні жінки вишивали узори з плодами і ягодами калини, що означало дітей, а старші жінки та бабусі – скромні однокольорові здебільшого чорні або сині з вишивкою на поликах, а пазуха та комір є не вишиті. Найбільше праці вкладалося в полики – бо то найважливіша частина вишиття жіночої чи дівочої сорочки – «пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті».
Листя дубу – символ сили та міцності, а калина – символ краси. У поєднанні ці символи часто зустрічалися на чоловічих сорочках. Мак – символ родючості та пам’яті роду, а китиці винограду уособлювали радість та сімейне життя. Троянди символізували кохання та молодість, а барвінок – вірність та вічність буття.
Грубою ниткою у техніці хрестика вишивали сорочки на Шепетівщині. Домінуючим кольором був чорний, його поєднували з вкрапленням червоного або вишневого. Найпоширеніші одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, або дво і триколірні. Для Хмельниччини характерною була техніка вирізування. Геометричний орнамент із простих прямих, скісних, ламаних, зубчатих ліній. Найбільшої популярності набула вишивка з рослинним орнаментом. В роботах цього часу дуже часто можна зустріти такі мотиви цих орнаментів, як «реп'яхи», «соняшник», «горицвіт», «хмелики», «чорнобривці», «яблучка», «рута». Також набули неабиякого поширення і різноманітні тваринні орнаменти. Використовувались такі, як «голуби», «вуж», «коропова луска», «п'явки», «ластівки», «зозульки».
До нас дійшло небагато імен народних майстринь, серед них: Коцюрмаха І.М. з с.Ленківці, Строїна Г.П з с.Мокіівці, Ковальчук Н.Д. с.В.Решнівка.
Наші вишиті сорочки та рушники зберігають частки душі їх авторів, в них є гармонічне поєднання дивовижного кольору, неповторного узору, багатої символіки. Вони продовжують жити, вчити, розповідати та відтворювати , бо справжнє життя безкінечне.
Завідувачка краєзнавчим відділом Музею пропаганди Лілія Линник

85 років тому 3,5 тисячі сімей поляків з Шепетівщини були вислані в степи Казахстану

 Сьогодні, 85 років тому, за вказівкою вищого партійного керівництва Української РСР (хоча перше і останнє слово у даному питанні залежало від Москви) розпочався перший етап масової депортації польських сімей з державної прикордонної смуги в Казахстан. Тоді з Шепетівського району протягом 20-ти днів травня–червня 1936 року було переселено 384 польські сім’ї. Загальна ж чисельність депортованих під час цієї хвилі становила 26778 осіб.

Поляки, які традиційно населяли українсько-польське прикордоння, в очах радянського керівництва виглядали як «неблагонадійний елемент». З метою деполонізації цих земель, комуністи почали брати курс на створення ворожого для радянського суспільства образу поляка – шпигуна і шкідника. Пропаганда, яку розгорнула центральна влада, призвела до суцільної полонофобії в країні. Поляк та польська держава стали синонімами ворогів на всій території СРСР. Відповідна політика давала неофіційну згоду суспільству на остаточну розправу з прислужниками «польських імперіалістів», «пілсудчиків» і «фашистів».
Те, що радянська влада не любила поляків, розуміли й пересічні громадяни. Зокрема, підтверджують це слова одного з працівників Шепетівського цукрового заводу – Станіслава Ординського. Після проведеного перепису населення в районах Вінницької області на початку 1937 року він заявив, що «таким способом держава хоче встановити точну кількість польського населення, яке найближчим часом буде вислане за межі України». Хоча, швидше за все, результати перепису мали засвідчити чисельність представників національних меншин, в тому числі і поляків, які залишились в межах радянської України, щоб у рік Великого терору, врешті-решт, закінчити боротьбу з «контрреволюційними і націоналістичними елементами» у радянському суспільстві.
Друга хвиля виселення польського населення з районів Вінницької області в Казахстан відбувалася у серпні–вересні 1936 року. Тоді з околиць Шепетівщини було вивезено 3199 родин. З Плужнянського району – 473 родини, Славутського – 297, Шепетівського – 428, Берездівського – 249, Антонінського – 250, Полонського 450, Ізяславського – 300, Теофіпольського – 452, Старокостянтинівського – 300.
Загалом, як стверджує німецький історик Віктор Денінгхаус, протягом червня˗вересня 1936 року з 800-метрової смуги тодішнього державного кордону з Польщею було виселено 15 тисяч господарств (69 283 особи), з них поляки складали 75,7%, німці – 23,4%, українці – 0,8%.
За словами Віктора Брітова з Державного архіву Хмельницької області, депортація поляків відбувалася зазвичай вночі. На збір давалося декілька годин, при тому що забирати можна було лише свої особисті речі і невеликий кухонний посуд. Залишене майно грабували або забирали колгоспи. Людей завантажували у товарні вагони і вивозили до Казахстану.
У країні великих степів протягом кількох років їм доводилось жити у землянках в холоді та голоді. Без дозволу органів НКВС переселенцям було заборонено залишати район проживання. Несанкціонований виїзд міг трактуватись як втеча, що загрожувала кримінальною відповідальністю. 16% становила смертність від недоїдання. У місцях, куди були виселені польські сім’ї, не було шкіл, тому діти не мали можливості навчатися. А у віці 12–14-ти років вони змушені були йти працювати. Місцева влада жорстоко поводилася з депортованими, їх часто садили до в’язниць.
Лише через 20 років, у 1956 році, уряд прийняв рішення зняти з реєстрації депортованих осіб без права повернення в Україну. Ця заборона була прийнята радянським керівництвом з метою не допустити знелюднення казахстанських поселень.
У рецензії під авторством Адама Глєбовича (директор Бюро національної освіти Інституту національної пам’яті Республіки Польща) на книгу, опубліковану у 2017 році, знаходимо уривки спогадів про депортацію 1936 року нашого земляка – уродженця Шепетівки та поляка за національністю Станіслава Живуцького. У своїй книзі він відтворює пережитий дитячий і юнацький досвід виселення. У 3-річному віці С. Живуцький побачив як влада позбавила звичайних людей усього лише за те, що вони були представниками іншої нації. Як зазначає автор статті, покаранням за це була їх висилка в пустелю, в дику країну, де могли вижити лише найвитриваліші та найбільш підприємчиві. Сам С. Живуцький пише про ті події так: «кинуті в дику природу в диких степах Казахстану, ми витримали боротьбу за своє існування і пройшли через не один холод, голод, духовне приниження і зневагу нашої національності. Ми не втратили нашого людського обличчя, загартували своє серце і душу. Ми просто залишилися людьми».
Депортація 1936 року – це детально спланована Сталіном акція проти польської спільноти, яка однією з перших зазнала масових репресій з боку Радянського Союзу. Вигнані з рідного дому, зі своєї історичної Батьківщини, вони, завдяки вірі в Бога та вірі один в одного, продовжували протистояти системі та ідеології.
Можливо, Ви є свідком, нащадком чи хтось із Ваших рідних пережив тягар депортацій 1936 року? Поділіться з нами своєю родинною історією…
Наукова співробітниця музею Олена Мазурок



неділю, 16 травня 2021 р.

До дня пам’яті жертв політичних репресій



Уже майже 30 років у нашій державі працюють над створенням і оприлюдненням мартирологу репресованих осіб, проти яких на державному рівні абсолютно незаконно застосовувалися різноманітні форми розправ – від сфальсифікованих обвинувачень, ув’язнень, насильницьких депортацій до рострілів.
Нині електронна Національна база жертв політичних репресій містить 371 661 записи, а на сторінці інформаційно-пошукового проекту «Український мартиролог ХХ ст.» доступна інформація про 67 925 жертв політичних репресій в Україні. За оціночними даними кількість заарештованих громадян нашої держави становить понад 1,5 мільйона осіб (принаймні таку цифру називають історики, опираючись на вцілілі офіційні документи радянських каральних органів), майже 3 мільйони було розкуркулено та депортовано.
Однак робота над формуванням національних книг пам’яті ще далека до завершення, оскільки тут не враховані дані з регіонів колишнього Радянського Союзу, куди були вислані, заслані, депортовані, розкуркулені та трудмобілізовані наші співвітчизники разом зі своїми сім’ями.
Щодо наших земляків, яких не оминула сталінська карально-репресивна машина, за мінімальними підрахунками авторів науково-документального видання «Реабілітовані історією» безпідставних політичних репресій зазнали 4223 мешканці Шепетівщини (згідно з опублікованими даними 2015 р.).
Так, 7 березня 1938 року комендант управління НКВС по Вінницькій області – лейтенант Держбезпеки Вєльський у присутності Гайсинського районного прокурора товариша Морозова – привів у виконання вирок найвищої міри покарання – розстріляв 67 засуджених. Однією із жертв був уродженець Шепетівки Михальський Фелікс Павлович, 1888 р.н.
Крім цього, майже пів тисячі імен уродженців Шепетівки і району містяться на сторінках бази даних «Жертви політичного терору в СРСР» (https://base.memo.ru/).
Доповнюють цю цифру також списки з місць масових поховань жертв сталінських репресій, серед яких були мешканці Шепетівщини. Одним із таких є урочище Сандормах, Карелія (імена закатованих комуністичних режимом можна знайти на сторінці http://visz.nlr.ru/person/book/karel/ ‒ «Поминальні списки Карелії», 1937–1938 рр. ).
На території України найбільшим місцем поховання жертв масових політичних репресій 1937–1941 рр. є Биківнянський ліс під Києвом. Тут знайшли свій останній спочинок за сфальсифікованими обвинуваченнями близько 100 тисяч репресованих. З них на сьогодні встановлено прізвища 14 191 особи, серед яких також були наші краяни. З-поміж розстріляних у цій катівні НКВС, зокрема, знаходиться ім’я уродженця с. Жилинці, а заразом і одного з очільників Української Автокефальної Православної Церкви та вікарія Митрополита Київського і всієї України Василя Липківського – Малюшкевича Костянтина Сергійовича (про його життєвий шлях дивіться далі на нашій сторінці).
На жаль, місць масових розстрілів і безіменних поховань сьогодні в Україні залишається досить багато.
Незважаючи на масштабність репресій, правду про ці злочини українське суспільство і світ почали дізнаватись лише наприкінці 80-х рр. минулого століття.
Впевнені, що подальше розсекречення, оприлюднення і вивчення архівно-кримінальних справ апарату держбезпеки відкриють ще багато невідомих імен, долі яких знищив комуністичний режим. Але очевидним і беззаперечиним є факт, що занадто дорогу ціну українці заплатили за відсутність власної державності...



До дня пам'яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни

Серед 2659 українців, які отримали почесне звання Праведника народів світу, є 21 людина з Шепетівщини, багато людей досі є невизнаними та невідомими.
Допомога євреям в окупованій Україні найчастіше каралася смертю самого рятівника та всієї його родини. Та все ж люди ризикували і рятували.
З деякими неймовірними історіями порятунку та іменами Праведників ми знайомили під час проєкту #Наші
Сьогодні познайомимо з історією родини Меленчуків.
Петро Меленчук, його дружина Тетяна і їх п'ятеро дітей жили в селі Мокіївці, Кам'янець-Подільської (нині Хмельницької) області.
У першій половині липня 1941 року, коли ці території були окуповані, Петро Меленчук був призначений сільським старостою. Відповідно до нової посади, Петро отримав в своє користування віз і дозвіл вільно пересуватися по округу. Це давало Петру можливість відвідувати в сусідньому містечку Гриців сім'ю Дрель, з якими він давно товаришував і привозити їм харчі. Під час одного з таких візитів Петро висловив готовність у разі необхідності заховати Дрелей в своєму будинку.
У червні 1942-го року, коли євреїв Грицева переміщували в сусіднє місто Старокостянтинів, брати Лев і Моше Дрель потайки прийшли до Меленчуків. Спочатку вони ховалися на горищі. Згодом Петро побудував землянку в лісі, де брати могли залишатися в очікуванні випадку приєднатися до радянських партизанів.
Підлітки Іван і Анатолій, сини Петра, знали про місцезнаходження землянки. Вони приносили туди їжу і ділилися з братами Дрель новинами.
Тим часом Петро поїхав до Старокостянтинова і розшукав там дружин братів Дрель. Жінкам були дані докладні вказівки, як дістатися до схованки, а двох дочок Дори Дрель Петро взяв з собою, сховавши їх під сіном на своєму возі. Дворічну Галю він влаштував у своїх хороших друзів, видавши її за українську сироту, а 11-річну Лідію забрав до себе.
Возз'єднавшись зі своїми дружинами, брати Дрель незабаром вийшли на зв'язок з партизанами і приєдналися до них. Однак, умови життя в лісі були дуже суворими і час від часу Дрелі потайки приходили в будинок Меленчуків, щоб помитися, змінити одяг, поїсти і відпочити. В цьому будинку вони завжди відчували віддану турботу Тетяни Меленчук і її 19-річної дочки Євдокії.
У жовтні 1943-го року, під час боїв в лісі, обидва брати Дрель, а також Муня, дружина Моше, були вбиті. Партизанський загін розпався. Дора, вдова Льва Дреля, приєдналася до своєї доньки Лідії в будинку Меленчуків. Вони так і залишалися в ньому аж до березня 1944-ого року, коли ці території були звільнені від нацистів.
Члени сім’ї Дрель, які вижили, підтримували зв'язок зі своїми рятівниками навіть після того, як Лідія (в заміжжі Клейман) репатріювалася до Ізраїлю.
29 вересня 1997 року Яд Вашем удостоїв Петра і Тетяну Меленчуків почесним званням «Праведник народів світу». 24 грудня 2001 року Яд Вашем удостоїв Євдокію Капелюх, а також Івана і Анатолія Меленчуків почесним званням «Праведник народів світу».





середу, 12 травня 2021 р.

Давньоруське городище у с. Городище Шепетівського району Хмельницької області відоме на археологічній карті України ще з кінця XIX ст.

  

 У 1957-1964 рр. тут було проведено широкомасштабні розкопки Галицько-Волинською архітектурно-археологічною експедицією Ленінградського відділення Інституту історії матеріальної культури АН СРСР і Ленінградським державним університетом під керівництвом М. К. Каргера.

Каргер Михайло Костянтинович – керівник археологічної експедиції в селі Городище Шепетівського району Хмельницької області.

Трагічна доля давньоруського укріпленого міста, яке було розгромлене і спалене в результаті татаро-монгольських набігів в середині XIII ст., привела до формування на цьому місці унікального культурного шару з численними артефактами. За вісім років було досліджено майже всю площу городища (3,6 га), зібрано багатотисячну колекцію археологічних і антропологічних матеріалів. На жаль майже всі вони сьогодні зберігаються у Державному Ермітажі у Санкт-Петербурзі. Лише деякі екземпляри знаходяться у фондах Музею Пропаганди, що в Шепетівці, у сільському музеї с. Городище Шепетівського району та у фондах Хмельницького краєзнавчого музею.

Учасники розкопок в с. Городище згодом опублікували численні статті про їх результати. Серед них були статті Михайла Каргера, Олега Овсяннікова, Веніаміна Цалкіна, Анатолія Кірпічнікова та інших. Останній підготував працю про озброєння давньоруських воїнів, які були знайдені на території давньоруського міста поблизу Шепетівки.


Анатолій Кірпічніков, початок 1960-х років.

Уже в перший рік розкопок М. К. Каргер ототожнив досліджуване городище з літописним містом Ізяслав, яке загинуло під час штурму військом хана Батия взимку 1240-1241 рр. В даний час ця гіпотеза ставиться під сумнів. Конкретної назви міста так і не було віднайдено.

В ході дослідження було з'ясовано, що поселення, що становило в основному одношаровий пам’ятник, проіснувало приблизно сто років, після чого життя на ньому було раптово і насильно обірване близько 1241 р. Причина - облога і руйнування монгольськими полчищами, що рухалися від Києва на Захід.

Окрім великої кількості ювелірних виробів, на даному городищі було знайдено і велику кількість зброї, що дає нам уявлення про озброєння давньоруського воїна в середині ХІІІ ст. В ході розкопок було віднайдено понад 1500 одиниць металевих речових предметів пов’язаних з військовою справою. Як уже зазначалося вище, про них досить детально описує учасник розкопок у 1957-1964 роках Кірпічніков Анатолій Миколайовиич. Нижче подаємо перелік знайдених на городищі в с. Городище одиниць озброєння та кількість віднайдених предметів. Отже:

-                      Наконечники списів – 40

-                      Наконечники дротиків - 2

-                      Бойові сокири – 12

-                      Клинки мечів, частково з ручками – 4

-                      Навершя від мечів – 3

-                      Перехрестя від мечів – 4

-                      Наконечники піхов мечів – 14

-                      Частина шабельного клинка з руків'ям – 1

-                      Клинки шабель (уламки) – 3

-                      Навершя від шабель – 4

-                      Перехрестя від шабель – 13

-                      Манжети для скріплення верхньої частини клинка з перехрестям3

-                      Кільця від шабельних піхов – 3

-                      Стрижні для утримання кілець на піхвах – 9

-                      Наконечники шабельних піхов – 3

-                      Кинджал – 1

-                      Булави бронзові і залізні – 22

-                      Кистені бронзові, залізні, кістяні та кам'яні – 9

-                      Наконечники залізних стріл – 977

-                      Наконечники кістяних стріл – 17

-                      Кістяна накладка від руків’я лука – 1

-                      Петля кістяна від сагайдака – 1

-                      Кільце для натягування тятиви – 1

-                      Наконечники арбалетних болтів – 17

-                      Гак для натягування арбалета – 1

-                      Шоломи – 2

-                      Маска – 1

-                      Кольчуга ціла – 1

-                      Кольчужні обривки – 10

-                      Шпори – 270

-                      Стремена  44

-                      Навершшя кістяні та бронзові від батогів - 3

Зброя була розкидана по всій площі городища. Однак більшість їх була знайдена поблизу валів. У руїнах ворітної вежі посаду, на яку було направлено вістря ворожого штурму, було віднайдено близько десятка обгорілих списів і останки згорілого воїна в кольчузі. Біля нього лежали посріблений шолом, спис, меч і арбалет. Судячи з екіпіровки, мова йде про знатного воїна. Можливо це був командир чи ватажок, який загинув на передовій на найважливішій ділянці оборони міста.

Напевно зброї було більше. Втім татаро-монголи завжди забирали зброю переможених, хіба що за винятком лука і стріл, яких в них було вдосталь.

Вся розкопана внутрішня територія міста представляла не поле битви, а місце страти і побиття в основному мирного населення. Перші антропологічні дослідження і характер виявлених кісткових травм показали, що загарбники, очевидно, вже після взяття фортеці методично вбивали беззбройних людей. Значна частина поранень була нанесена ззаду і збоку. Такі смертельні поранення холодною зброєю можуть бути нанесені вже пораненому, поваленому і зв'язаному полоненому. Вбитими були діти і старі люди. За знайденими людськими кістяками вдалося встановити, що жертв було понад 2500. Після погрому вцілілі люди зібрали тіла мертвих і, як могли, їх присипали. Це «санітарне» прибирання торкнулася всієї площі, де колись було місто. Давньоруське городище біля с. Городище представляло собою суцільне кладовище з сотнями братських могил. Це було в буквальному розумінні «місто мертвих».

Частина військових речей була пошкоджена в момент битви і пожежі (від пожежі і обвалення будівель гнулися стріли, списи, плавилися булави (з них витікав свинець), ламалися шоломи, спікалась кольчуга), інша частина піддалася поступового корозійному руйнування (особливо невеликі речі - шпори, стріли).

Досить багато в даному городищі було знайдено наконечників списів. Напевно вони були найпопулярнішими засобом ближнього бою. Звертають на себе увагу насамперед досить стандартні наконечники довжиною 24-29 см з вузьким чотиригранним лезом та воронковидною втулкою діаметром 3,5-3,8 см і вагою 150-200 г. Точне найменування цієї форми - піка.

Серед усього набору списів, піки були найлегші і маневрені. Ширина їх втулок свідчить про міцне кріплення з товстим держаком і великим упором при ударі. Це не випадково. Піки служили спеціалізованим кавалерійським бойовим інструментом, розрахованим на пробивання обладункуВ городищі с. Городище піки склали 76% усієї кількості списів, що відносяться до давньоруського періоду.

Що стосується інших форм списів, то вони могли бути як бойовими, так і мисливськими. До цієї категорії віднесені наконечники видовжено-трикутної форми довжиною до 40-50 см, шириною леза до 4-6 см і вагою 400-700 гр.

Окремо слід звернути увагу на городищенську рогатину. Довжина її 48 см, ширина леза 5,5 смвага 1050 гр У найдавнішій згадці (1149 г.) рогатина була бойовою зброєю, але використовувалася і для полювання на великого звіра. Вся колекція списів вказує на присутність вершників, які в умовах облоги билися без допомоги коней.


Іл. 1.  Накончники списів: 2-3, 5-6, 9 – піки; 1-4 – деформовані наконечників списів; 7-8 – наконечники списів.

До піхотної зброї слід віднести бойові сокири. На давньоруському поселенні в селі Городище їх було знайдено 20.  Лише один з предметів - сокирка-чекан міг використовуватися в кінній боротьбі (довжина 15 см, ширина леза 4 см, розмір обушного отвору 2,4 × 2,1 см, вага 240 г). На відміну від своїх попередників X-XI ст., даний зразок має молотовидний виступ обуха (квадратний, а не круглий в поперечному перерізі)і трикутні, а не напівкруглі бокові щічки.

Сокири з витягнутим, трішки розширеним до вістря лезом були універсальним похідним і бойовим засобом. Типові розміри похідний-бойових сокир, які були знайдені в с. Городище наступні: довжина леза 12-14 см, його ширина 9,0-13,5 см  і 7,0-8,5 см, розмір обушного отвору 2, 5-3,0 см, вага 320-380-400 г. Для порівняння зазначимо, що звичайна вага робочої сокири становить 700-800 г, отже, чекан важив в чотири рази менше робочої сокири, а універсальна сокира - в два рази менше.

Військові сокири носилися при собі, що і визначило їх відносно малу вагу. Не можна також виключити того, що в хвилину небезпеки поряд з військовими в хід йшли звичайні сокири лісорубів і теслярів.

Бойові сокири знайдені в с. Городище

                         

 Під час розкопок на давньоруському поселенні в с. Городище були знайдені фрагменти мечів. Їх було 8. Серед них чотири клинки, які зігнуті і зламані. Всі клинки однакові по ширині (біля перехрестя 5 см) і відрізняються довжиною (97-117 см), а також вагою (добре збережене лезо довжиною 94 см, без руків’я, важило 745 г). У трьох клинків руків’я збереглися або їх можна було реконструювати. У четвертого руків’я або зовсім відсутнє, або було зроблено з органічного матеріалу (кістка, дерево, шкіра) і не збереглось.

Один з клинків мав надпис латинськими літерами SNEXNEXNEXNS, а на іншій стороні, мабуть, зображення сфери і хреста.

Спершу припускали, що надпис складається з трьократного повторення слова NEX — смерть. Однак філолог О.Й. Зайцев розшифрував надпис як скорочення і в ньому йшлося як: S (anctum) N (omen) E (terni) X (risti), N (omen) E (terni) X (risti), N (omenE (terniX (risti), N (omenS (anctum). З латині воно перекладалося як «Святе ім’я вічного Христа, ім’я вічного Христа, ім’я вічного Христа, ім’я святе».

Польський професор О. Гейштор припустив, що частково збережений знак, який прийнятий нами за роздільну межу частинами напису, являється нічим іншим, як літерою Е. На його думку, напис розгортається таким чином: S (anctumN (omenE (iusX (ristus), E (tN (omenE (iusX (ristus), E (tN (omenE (iusX (ristus), E (tN (omenE (ius). Запропоновані трактування напису по суті не відрізняються один від одного і цілком відповідають духу хрестових походів.

На частині іншого меча з городища біля с. Городище відкрилися залишки інкрустованої золотом фігури, скоріш за все хреста. На третьому мечі ніякого клейма не виявлено. Відкриття латинського напису і знаків на городищенських мечах було дещо несподіваним. Це свідчило про те, що мечі завозилися до нашого краю з західних країн Європи.



Мечі:

1.      Східноєвропейського походження;

2,3. Західноєвропейського походження

(2 клинок з латинським написом)

В городищі с. Городище були також віднайдені шаблі. Їх кількість, якщо судити по уламках лез і перехресть, було близько 14, тобто майже в два рази перевищувало кількість городищенських мечів. Все це вказує на велику популярність шабельного бою в даному городищі. Всі шабельні смуги (їх чотири) були обламані, найкращими були ті, в яких була відсутня нижня третина (довжина двох з них 64-65 см, ширина леза біля перехрестя 3,2 см, вага 445-560 г). Один клинок (довжина 70 см, ширина 4,2 см, край обламаний) зберіг навершя, одну скобу для вішання і наконечник піхов. Цей зразок був на 1 см ширше інших і, отже, важче (вага 720 г, спочатку не менше 1000 г).

Всі клинки трішки викривлені і мали руків’яякі ледь нахилені в сторону гострого краю леза. Шаблі, які описані вище, не рідкість в Русі і в кочівників і пов’язані вони з східноєвропейською чи руською військовою практикою.

Шабля з орнаментованим клинком.

  


До колекції клинкової зброї, яка була знайдена в городищі с. Городище відноситься рідкісний і нетиповий для свого часу дволезовий кинджал. Загальна його довжина становить 21,2 см, ширина леза 3,2 см, вага 80 г. Він використовуватися в рукопашному бою, однак основне його призначення не було пов’язано з військовою справою.

Кинджал. Залізо.  



Під час розкопок біля с. Городище була знайдена ударна зброя. Найбільшу категорію знахідок складали залізні булави у вигляді куба зі зрізаними кутами. Їх ширина становила 2,8–4,5 см, висота 3,2–4,2 см, діаметр втулки 1,7–2,4 см, вага 200–350 г. Вони належать до простонародної зброї.

Видозміною описаної конструкції є кубовидні навершя з одностороннім дзьобовидним виступом. Ширина навершя разом з дзьобом 6,2-6,8 см, висота 2,1-2,8 см, діаметр втульчастого отвору 1,3-1,4 см, вага 100-160 г).

Інший приклад форми, що виникла, мабуть, в той же період, являє залізне округле навершя з вісьмома плавно виступаючими гранями. Його ширина 4,6 см, висота 3,8 см, діаметр втулки 2,4 см, вага 180 г.

Заможні дружинники, ймовірно, вважали за краще не залізні, а більш ошатні і вишукано оздоблені бронзові навершя з вісьмома або дванадцятьма пірамідальними шипами. Їх ширина 4,6-6,5 см, висота 4,4-5,5 см, діаметр втулок 1,7-1,8 см, вага однієї булави 200 г. Булави використовувалися і вершниками, і піхотинцями.

Також як ударну зброю використовували кістені, яких також було знайдено на території давньоруського городища. Кистені були дещо легші булав – 100-160 г. Зазвичай булави і кистені використовувалися на війні для того, щоб оглушити супротивника.

Всі знайдені кистені діляться на три типи, між якими не завжди є різка різниця. Найбільш численні бронзові і залізні гирі округлих форм. Вони мали ширину 2,8-3,5 см, висоту 5,3-7,0 см, вагу 90-165 г. Вони гладкі, мають грані або декоровані «крупною зерню», колами і смужками. Також вони увінчані круглою або довгастою петлею.

До речі, бронзові і залізні приплюснуті кистені незграбних обрисів з продовгуватими петлями були виготовлені місцевими майстрами. Їх ширина 2,5-4,1 см, висота 6,5-7,0 см, вага 100-120 г.

Окрім металевих, були ще кістяні і шиферні кистені. Їх ширина 4,6-5,0 см, висота 4,5-4,6 см, вага 165 г. В них просвердлений отвір для вставки металевого стержня з петлею. Якщо кістяні кистені були поширені на всій території Русі, то шиферні напевно були місцевими.



Зразки булав і кістеней: 1-6 – булави; 7-12 – кістені.

Зброя далекого бою з розкопок біля с. Городища представлена кістяна накладка від руків’я лука, кістяна петля сагайдака і досить рідкісне для свого часу кільце для натягування тятиви. Перераховані предмети являють собою типовий для Східної Європи гарнітур складного лука. Також дуже багато було знайдено наконечників стріл – близько тисячі. Приблизно дві третини всіх наконечників стріл знайдені в районі ворітної вежі посаду, куди монголи, як правило, направляли вістря штурму при захопленні міст Русі. Отже, ці наконечники в основному татарські. Взагалі монголи були відмінними стрілками, вони не любили штурмувати відразу напролом і вплутуватися в рукопашний бій. Взагалі, за деякими припущеннями, мечами і списами вони билися менш пристойно. Тому і не дивно, що стріл татаро-монголів в районі в’їзду була досить великою.

Судячи з кількості розкопаних наконечників, по городищенському укріпленню в місці штурму було зроблено не менше 700-800 пострілів, а в дійсності, ймовірно, набагато більше, так як частина стріл пізніше напевно зібрали. Масований, швидше за все залповий вогонь монгольських вершників, мабуть, буквально зрешетив всю зону ворітної вежі. Судячи з рівномірною густотою знахідок, стріли не тільки були спрямовані в оглядові отвори бійниць, але потрапляли поруч, в стіну.

Мабуть, особлива влучність при штурмі була зайвою, брали кількістю пострілів і швидкістю стрільби. За повідомленням одного східного джерела, кочівницьких стріл «в десять разів більше втрачалося в повітрі або ламалося об землю, ніж потрапляло в ціль».

Наконечники стріл, подібні до тих, що знайдені біля воріт, виявилися і на внутрішній території міста, включаючи дитинець. Стріли нападників в окремих випадках, мабутьпотрапляли значно далі лінії укріплень. Декілька разів на майданчику городища були знайдені кістки і черепи, пробиті стрілами. Ці загиблі, очевидно, виявилися жертвами стрілометної підготовки, що передувала початку штурму. Можливо, що ворожа стріла вбила вже згаданого вище витязя в повному озброєнні, так як він, судячи з усього, загинув, перебуваючи в башті або на стіні.

Надійним критерієм приналежності городищенських стріл монголам (крім топографії знахідок) слід вважати їх повторювану і стійку за місцем розташування деформацію. Тут мається на увазі таке істотне пошкодження, як різкий перегин леза стріли навпіл. При цьому враховувався і згин черешка, але це могло статися і при обставинах, пов'язаних з подальшим збереженням предмета в землі.

З 977 знайдених на городищі стріл 157 виявилися зігнутими (до речі, всі вони з району воріт), при цьому 144 наконечника мали перегин леза і часто сліди випалу. Місця згину лез віддалені від краю зазвичай на 3,5-4,5 см і вказують на не що інше, як глибину проникнення стріли в конструкцію стіни (ймовірно, дерево-глинобитну).

Це судження можна підтвердити і доповнити на вітчизняних матеріалах. Монголи прийшли з Азії з уже виробленим асортиментом стріл. Однак деякі форми, подібні до монгольськими (і ширше - з азіатськими), існували у Східній Європі. Все це зводить до думки, що багато стріл були монгольськими не по формі і походженням, а лише по використанню.

Один з найбільш численних стріл мали вузькі, чотиригранні леза, бронебійні, відокремлені від черешка фігурною шийкою. Їх розміри мали 6,0-15 см, частіше 8,0-10 см, ширина леза 0,6-0,8 см, іноді до 1 см. Вага 9-17 г. Ці наконечники стріл мали протикольчужний засіб боротьби.

Деякі наконечники мали витягнуте прямокутне лезо, як би у вигляді стамески. Їх розміри були  8,3-12,3 см, частіше 9,0-9,5 см, ширина леза 0,6-0,9 см. Вага 14-16 г.

Звертає на себе увагу особлива міцність конструкції, явно розрахованої на проникнення не в м'які, а в жорсткі тканини.

За даними дослідників, ці наконечники були поганими для пробивання і розколювання щитів. Загалом зауважимо, що  монголо-татари, мабуть, націлювали свою

зброю як проти воїнів, так і в основному проти найбільш численних і погано захищених ополченців.



Наконечники стріл. Залізо.

 


Кістяні наконечники стріл.

Серед маси городищенських стріл виявилося 17 самострільних болтів від арбалетів.  До ворожого зброї їх зарахувати не можна. Для вершників вони не годилися. В першу чергу через повільність та великий розмір. Зазвичай хороший арбалетник стріляв у 3-5 разів повільніше лучника.    

Болти відрізняються від стріл як формою, так і їх масивністю. Якщо звичайний  городищенський наконечник стріли мав вагу 12-15 г, то вага болтів 27-55 г.

Більшість болтів з с. Городище мали квадратне в поперечному перерізі перо біпірамидальної форми. Їх розміри: довжина 9,0-12,3 см, ширина леза 1,1-1,4 см, вага 17-55 г, частіше близько 25 г.

Болти арбалетів мають західне походження.

Серед городищенських болтів були 5 рідкісних. Вони були рідкісними не тільки на території Русі, але й Західної Європи. Вони мали втулку та піковидну форму. Їхня загальна довжина - 11,5-13,5 см, ширина леза 0,9-1,5 см, перетин пера квадратний, діаметр втулки 1,3-1,4 см, вага 27-40 г. Наконечники цієї форми мали підвищену бронебійність.

Один зі знайдених втульчатих болтів має обтічно-ромбовидное перо, у поперечному перерізі також було  ромбовидне. Його розміри: довжина 9,3 см, ширина леза 2,2 см, діаметр втулки 1,3 см, вага 70 г. Ця форма з'явилася після 1100 р. і повний розвиток отримала в XIV столітті. Болти цього типу збережуться аж до XVI ст. При чому витіснять інші конструкції.

До речі воїн, який загинув у районі ворітної вежі, стріляв з арбалета. Про присутність цієї зброї в нього свідчить поясний залізний гак для натягування тятиви. Його довжина - 26 см, ширина 6,5 см, вага близько 200 г, відстань між зачепами близько 3,5 см.

Один кінець гака кріпився до поясу, інший, роздвоєний на зачепи, ковзав уздовж цівки. Стрілок, упершись ногою в стремено на кінці ложа і підчепивши гаком тятиву, підтягував її і чіплявся за спусковий горіхГородищенський натяжний гак є унікальним. В першу чергу він був технічною новинкою приблизно першої половини XIII ст. і був найдавнішим натяжним пристроєм на теренах Європи. Загальноєвропейське значення цієї знахідки не підлягає сумніву.



Арбалетний гак.

Оборонне озброєння представлено десятьма обривками і однієї цілої кольчугою (у фрагментах), фрагментами двох шоломів і лицевою маскою.

Ціла кольчуга (вага разом з барміцею (сіткою) 21 кг, ця цифра перебільшена, так як обладунок був скам'янілим і фрагменти кольчуги спеклися в полум'ї разом з землею і кістками) і шолом (вага 1 кг 300 г) належали воїну, загиблому в районі воріт. До речі воїну належали уламки шолома з кольчужною барміцею, уламки залізної напівмаски і кольчуга з хрестом-енколпіоном всередині.

Кольчуга сплетена з пласких кілець діаметром 1,5-1,6 см, шириною 0,34-0,40 см і товщиною 0,8 см. На території городища знайдені ще 95 подібних кілець, включаючи 5 обривків.

Кольчуги з пласких кілець, що з'явилися незадовго до монгольського навали, перейдуть в пізнє середньовіччя під назвою байдана.

Для кольчуг Х-XIII ст. були типові не плоскі, а круглі дротяні кільця, наполовину склепані, наполовину зварені. Таких кілець діаметром 1,1-1,3 см і товщиною 0,01-0,02 см в Городищах виявилося близько 60, включаючи п'ять обривків.

Що стосується шоломів, то один з них (знаходився біля воїна коло воріт) зберігся погано і був сильно деформований. Зовні цей шолом повністю покритий позолоченим сріблом і забезпечений напівмаскою і дзьобовидним нанісником. За своїм типом шолом належить до куполоподібних бойових головних уборів, які були винайдені і існували на Русі в останнє сторіччя перед монгольською навалою.

Розглянуті бойові головні убори повністю приховували голову воїна і для свого часу були своєрідним руським еквівалентом лицарського горшковидного шолома.

Другий шолом має куполоподібну форму, нанісні пластини та пластини біля очей. Він, найімовірніше, відносився до того ж типу, що і перший.

Найцікавішою знахідкою є маска, яка з портретною реалістичністю передає риси людського обличчя. Вона мала обриси губ, носа і очей, підкресленість ніздрів, вісім носових отворів для дихання. Висота маски 11 см, ширина 15 см, краї обламані. В битві вона виділяла командира і залякувала ворогів.



Зверху зліва – кульчуга з хрестом-енколпіоном всередині. Справа – шолом з бармицею. Знизу, справа – бойова напівмаска з дзьобовидним нанісником. 


Антропоморфна бойова маска.  

Отже, підбір Городищенського захисного озброєння свідчить про існування заможних важкоозброєних воїнів, які мали навіть деякі новинки як загальноруського так і загальноєвропейського значення. Це і арбалетний гак, булави, піковидні арбалетні болти. Це свідчить про високий рівень розвитку давньоруських збройних сил Городищенського міста.

Науковий співробітник Музею пропаганди Лукашук О.В.


                                      


Схема розміщення городищ у с. Городище Шепетівського району Хмельницької області: 1 – велике городище в урочищі Вали;


2 – мале городище в урочищі Високе.

Вид на городище з північного сходу (фото з особистого архіву М.К. Каргера).


Розкопки на дитинці. 1957 р.


Розчищення кістяків.



Миття і пакування кісток

Топозйомка (фото з особистого архіву М.К. Каргера).



Анатолій Кірпічніков фотографує піч, 1958 р.



М.К. Каргер на розкопках городища. Керівник в роздумах.



М.К. Каргер і А. Кірпічніков.


М.К. Каргер фотографує результати розкопок.


М.К. Каргер у вихідний день перед виїздом на екскурсію до м. Ізяслав (фото з особистого архіву М.К. Каргера). 


М.К. Каргер показує як тримати лопату.



Учасники експедиції 1957 р. (фото з особистого архіву М.К. Каргера).



Учасники експедиції 1964 р. (у верхньому ряді в центрі зліва на право: Леонід Флігельман,


 Валентин Булкін, Олег Овсянніков, Анатолій Кірпічніков) (фото з особистого архіву М.К. Каргера).

Залишки спалених пустотілих зрубів – клітей у західній ліній укріплення (фото з особистого архіву М.К. Каргера).



Санітарне захоронення (фото з особистого архіву М.К. Каргера).



Скелети загиблих.



Залишки жител.





  1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України. Бюлетень референдуму містив текст Акту проголошення незал...