1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України. Бюлетень референдуму містив текст Акту проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року.

Відповідаючи на питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» із двома варіантами відповіді: «Так, підтверджую» або «Ні, не підтверджую», український народ підтвердив прагнення жити в незалежній державі – 90,32% учасників референдуму відповіло: «Так, підтверджую». Загалом в голосуванні взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України.

Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 областях, Автономній республіці Крим, Києві та Севастополі.

У Києві незалежність України підтримали 92,88 відсотка виборців, у Донецькій області – 83,9%, в Луганській – 83,86%. А в Автономній республіці Крим сказали «Так» незалежності Української держави 54,19% виборців, тоді як у Севастополі показник був вищим – 57,07%.

До 1 грудня 1991 року незалежну Україну де-юре не визнала жодна держава. Тільки після 1 грудня 1991 року Україну почали визнавати інші країни світу:

2 грудня – Польща і Канада,

3 грудня – Угорщина,

4 грудня – Латвія і Литва,

5 грудня – Російська Федерація, Аргентина, Болгарія і так далі.

Протягом лише грудня місяця

того ж року наша країна була визнана понад 40 державами світу.

5 грудня Верховна Рада проголосила в «Посланні до парламентів і народів усіх країн»: «Договір 1922 року про утворення Союзу PCP Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим». Українці, підтримавши незалежність, зробили мирний, цивілізований, без краплі крові й жодного пострілу розпад СРСР.

8 грудня лідери України, Росії і Білорусі («ключових» республік, які у 1922 році створили СРСР) підписали Біловезьку угоду про те, що Союз «як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».

Що характерно, жодна радянська республіка (за винятком балтійських) після українського референдуму не провела свій власний референдум щодо незалежності. Всім і так було зрозуміло, що без України Союз неможливий.

25 грудня президент СРСР Михайло Горбачов оголосив про свою відставку. Грізний і величний Радянський Союз закінчив свій земний шлях.

Вікова мрія українського народу про незалежність знайшла політичне втілення, коли демократичним і легітимним способом було нарешті покінчено з радянським пануванням. Всі спекуляції й агресивно- пропагандистські потуги недругів зазнали повного фіаско, розсипавшись ущент.

Одночасно з референдумом 1 грудня відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори президента України, на яких главою держави був обраний Леонід Кравчук (61,59 відсотка голосів). Другий результат на виборах президента здобув В’ячеслав Чорновіл (23,27%), а на третьому місці опинився Левко Лук’яненко (4,49%). Загалом балотувалися 6 кандидатів.

На фото: Протокол окружної виборчої дільниці по Шепетівському району щодо голосування шепетівчан під час Референдуму.

702

Охоплено людей

48

Взаємодія

-4,0x lower

Distribution score

Просувати допис

1414

4 Shares

Подобається

Коментувати

Поширити

 Третій голодомор, який влаштувала народам СРСР російсько-комуністична диктатура 1946–1947, був спричинений спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам.

Розорене війною сільське господарство, яке потребувало допомоги, аби стати на ноги, ще більше було підірване засухою.

Усе це призвело до того, що в колгоспах України в 1946 р. загинуло майже 350 тис. гектарів посівів зернових.

Вилучене силою з господарств зерно, ігноруючи поширення голоду в Україні, можновладці щедро відправляли в зарубіжні країни. За 1946–1947рр. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна.

Міністр заготівель СРСР Й. Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: «Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн».

Із телеграми міністра заготівель СССР Двинського голові Ради міністрів УРСР від 4 листопада 1946 року: «Незважаючи на неодноразові вказівки щодо посилення заготівель продовольчих культур, Ви цьому найважливішому заходу не приділяєте достатньої уваги. Станом на 20 жовтня по Вашій республіці надійшло 120 мільйонів 783 тисяч пудів жита і пшениці, залишається до здачі 111 мільйонів 97 тисяч пудів. Наказую дати райуповмінзагам вказівку здійснити за особовими рахунками колгоспів, радгоспів перевірку здачі усієї належної кількості продкультур, пред’явити жорсткі вимоги першочергової здачі їх державі у найкоротший строк. Винних у навмисній затримці здачі продкультур притягуйте до суворої відповідальності. Про вжиті заходи Ви повинні доповісти».

Із телеграми Сталіна та Жданова Хрущову та Коротченку від 26 листопада 1946 року.:

«У ряді колгоспів антидержавні елементи гальмують обмолот і очищення зерна. Заганяють багато зерна у так звані відходи, навмисно проводять неякісний обмолот, залишаючи велику кількість зерна у соломі, приховують необмолочений хліб у скирдах, незаконно засипають у насіннєвий фонд, а місцеві партійні та радянські організації, а також органи суду і прокуратури часто-густо проходять повз ці злочинні дії».

Головне лихоліття вразило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров’я — Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам’янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. «Західняки» рятували від голоду не лише своїх земляків — українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Численні джерела підтверджують, що воно відвантажувалося до Польщі, Чехословаччини, Болгарії, навіть - Франції.

Причини голоду крилися й у неоплаті праці колгоспникам, знятті з пайкового постачання хлібом за картками великої частини міського й переважної кількості сільського населення. Селяни, які пройшли через нацистську окупацію, були обкладені страшними податками. Вони не могли сплачувати за кожне фруктове дерево, курку, порося, вівцю, гуску, тому й вирізали садки, збували домашню худобу.

Апогей голоду припав на зиму 1946-1947 рр. та весну і літо 1947 р. Від нього в останньому році в Україні померли понад 1 млн. чол. Це було переважно сільське населення. Україна знову втратила частину свого народу.

Не оминув голод 1946 -1947 рр. і Шепетівщину.

Зі спогадів Казановської Любові Михайлівни 1944 р.н., с. Білопіль Шепетівського району:

«… Мої тато Михайло і мама Катерина одружились у 1927 році. У них народилось 11 дітей, двоє померли малими: одному було 3 місяці, другому – 11. У 30-х роках як було розкуркулення, моїх діда Петра і бабуню Уляну разом з дочкою Маринкою та синами Степаном та Іваном забрали на Урал. Степана забрали з дружиною і дочкою, які там в лагері померли. А мої мама з татом жили окремо, то їх не забрали, але судили. Із ними залишилися молодші сестри Катерина і Верка. Тата посадили в тюрму в Ізяславі, а в мами були малі діти, то її залишили вдома. Передачу в Ізяслав ніхто не хотів брати – всі боялись. У 33 році бабуся з дочкою Маринкою повернулись назад в село. Додому добирались вони дуже довго, йшли пішки понад місяць. Але коли вони повернулись, то бабуню забрали в тюрму в Ізяслав, бо вона ще рік не добула, там вона валила ліс. А Степана прямо з лагеря забрали на війну. Він пройшов всю війну і повернувся в Білопіль, та одружився на Катці. У них було десять дітей, на цей час залишилось тільки троє. Іван так і залишився на Уралі на поселенні, там створив сім`ю, і уже в старшому віці приїзждав у Білопіль, а діти Михайла їздили до нього на Урал. Жив він у Свердловську.

У 1947 році я була ще маленька зовсім, але сон, який мені снився кожної ночі, пам’ятаю до цієї пори – олій, хліб і ніж. Так хотілося їсти… Що ми тільки не їли. Бузок їли, лободу їли, калачики їли. Посідаємо на печі і балакаємо:

- От би зараз піти в комору, а там пироги, хліб!

- Моя дочка каже – дай їсти, то я не помру… – мовила сусідка, плачучи.

А їсти не було нічого. Ми завжди були голодні. Бо вночі або пізно ввечері приходила бригада і забирала все. Мовчки, нічого не казали, забирали все: картоплю, хліб, зерно. В нас корову забрали. Підводи заїзжали у подвір`я і забирали все – свиней, зерно, навіть насіння нам не залишили. На горі века (сушена конюшина) була, то вони все поскидали, бо шукали хліб та зерно. Дуже страшно було, дуже бідно жили, на нас сімох одні чоботи були. Як захочемо на вулицю, то вибігаємо босі, кругом загати обіжиш і назад до хати. Бо на вулиці мороз, холодно ноги аж печуть. Зараз ми живемо в раю – і їсти є що, і вдягнутись. Ті, що кажуть, що погано живемо, ще не знають, що таке погано…»

Спогади Хмаріна Володимира Тихоновича про свою бабусю Параскевич Устиму Яківну 1896 р.н., м.Шепетівка:

Спогади записано 08.04.2021р. та подано мовою оригіналу:

«… Моя бабуся Устима народилась і все життя прожила в селі Оківчики Шепетівського району. З молоду зазнала нелегкої долі. Як і всі працювала вдома по господарству. Зовсім юною дівчиною працювала на панщині. Але про це згадувала добре. Казала, що працювати їх возили до пана в Жилинці – рано підводою забирали, а потім привозили назад. За це платили гарні гроші, ніколи не ображали, не принижували. А ще годували , навіть давали «селедку». Мала п’ятеро дітей – Ніну, Петра, Івана, Ліду та Олю. В 1947 році в селі був дуже голод. І найменша сімнадцятирічна Оля принесла додому в кишені жекету пригорщу зерна, яке назбирала на колгоспному полі. Але це було прирівняно до п’яти кілограм і засуджено її до п’яти років в’язниці – за кожен кілограм один рік. І забрали Олю в тюрму в Ізяслав. І от в черговий раз, коли мама пішки з Оківчиків ішла до неї , вона сильно впала і зламала руку, був відкритий перелом. Розпочалась гангрена. Мама пішла в лікарню і руку сказали ампутувати. Коли лікар прийшов робити операцію, то побачив у неї на шиї хрестик. І каже: зніми його! А мама йому відповіла – не ти мені його одягав, не тобі і знімати. А коли вона прокинулась після наркозу, то на культі в неї була «насечка» у формі хрестика. Далі Олю відправили в Свердловськ на лісоповал. Там вона побула півтора року, а в цей час її брат Петя писав листи в Москву в суд. ЇЇ виправдали і випустили. Як вона розповідала Оля, коли вони прийшли з лісоповалу, на зустріч її вибігли радісні дівчата, з криками: «Оля тебе освобождають». І просто відкрили ворота і відпустили, без копійки грошей, взагалі без нічого, за тисячі кілометрів від дому. Сама одна, від страху і невідомості просто розплакалась на вулиці. І тоді до неї підійшла незнайома жінка, розпитала що сталось. Забрала до себе додому, нагодувала, обігріла, влаштувала на роботу в прачечну, там Оля зустріла свою долю - Тихона. Жили в Северодонецьку, пізніше в Ростові, а з часом уже з двома синами Володею та Юрком повернулись на Україну. Повернулись в стареньку хату до бабусі Устини. І зовсім маленьких хлопченят бабуся обігріла своїм теплом і любов’ю. Хоча бабуся була з однією рукою, вона вправно розпалювала піч, і годувала в ній борщ. Рогачем віртуозно відправляла баняки в піч, і поки варився борщ ліпила пиріжки з горохом - такі чорні, на житні муці, але які вони були смачні коли їх діставали в макітру та додавали здір і часник! Сама доїла корову, сама її мила. Та дійничка в неї аж виблискувала, і «цідилок» з марлі такий завжди випраний, біленький.

Полола город, підгортала. І копала сама картоплю. Коли ми з Юрою приходили з школи то на городі вже стояли мішки з викопаною і посортованою картоплею – дрібна, середня, велика. А ми вже носили в льох. А яку смачну вона жарила картоплю! Рано прокидались а вона вже готова, і хоча часом і нехотілось їсти, але з’їдали все, щоб її не образити. Адже цю картоплю треба булу не тільки пожарити, а й нарізати. І вона одною рукою її нарізала ідеальними брусочками. Ось така була жінка. Прожила важке, але довге життя, померла у 86 років. Вигляділа не тільки онуків, а і правнуків .»

P.S Я зовсім мало її памятаю, але мене теж вона гляділа. Усміхнена маленька бабуся, яка поїла мене гіркою настоянкою полину (для апетиту). «Бо було ж таке худе, шо страшно дивитись»…

Спогади записані Лілією Мусіхіною, внукою Євдокії Костюк (Паляниці) - села Мокіївці-Пиляї Шепетівського району:

«… Мій батько народився у 45-му. Голод 47-го року застав дворічним. У дідуся з бабусею, окрім тата на руках були і інші діти, старші...

Дід повернувся з війни, де служив у танковій піхоті, я так розумію, із діагнозом, до болю знайомим тепер багато кому із нас. Бабуся все терпіла, ростила дітей, працювала...

У 47-мому почався голод. Дід, знаний вже тоді чи не на весь район костоправ, влаштувався офіціантом у Шепетівці, щоб об’їдками вигодувати дітей. Збирали полями мерзлу картоплю. Батько досі згадує шматок цукру, яким вдавився. І сестру Олю, яка потай від мами, годувала його своєю пайкою. Висохла на тріску, все життя важко хворіла, але вижила сама. І батько мій вижив. Для тата мого досі нема смачнішої ситрави, як деруни із мерзлої картоплі. Пригадую, коли, мала, стала свідком, коли він просив свою маму, бабусю:

-Мамо, напечи дерунів із мерзлої картоплі... Таких добрих, як тоді.

-Іване, синочку, та ти ж їх їсти не будеш. Тоді голод був, а ти - малий... Та як хочеш - висиплю десь коло льоху картоплі, хай примерзне, приїдеш - напечу. - І якось так вони один на одного дивились, що в мене всередні все переверталось.

Мама теж пережила щось подібне - дід за війну пройшов два концтабори - один у Дарниці, інший - десь у Німеччині. Довго не прожив потому. Коли мамі виповнилось 5, вона осиротіла. Бабуня ростила їх як могла. Дідусева баба Настя, втратиши єдиного сина, збожеволіла. І лишились на руках у бабуні 5 дітей. І свекруха, що по чагарях та мочарях шукала свого сина Сьому...

Мама рано почала працювати, у 15 поїхала до росії на роботу. У 18 - вийшла заміж, бо вдвох було таки легше прожити. Та й батька мого любила і любить так, що я не можу нарадітись, дивдячись на них. Але і для неї досі найбажаніша страва (принаймні, з її слів) - варена кінська голова і терті сирі буряки, якими бабуся таки вигодувала їх, пятьох. Усіх...

Татовим братикам і сестрам пощастило менше. Із чотирнадцяти вижило лише семеро.

Мої батьки ніколи сильно не переймались тим, що в мене в голові, які книги я читаю, яку музику слухаю... Не завжди переймались навіть тим, у що я одягнута чи взута, але завжди боялись, щоб ми з сестрою не були голодними…»

На фото: квітень 1946 року.

ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. 0-41514

 Рік 33-й. Голодне село…

У ХХ столітті українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, які забрали життя мільйонів українців. Однак, наймасштабнішим є Голодомор 1932-1933 років.

У ті жорстокі роки люди помирали від голодної смерті, хоча 1932 рік був урожайним. У колгоспних коморах лежала не одна тонна зерна, ще більше відправляли на експорт закордон, водночас українських селян звинувачували у «зриві хлібозаготівлі».

Політика колективізації радянського режиму викликала опір українського народу. Селян насильно заганяли у колгоспи шляхом терору та пропагандистської війни з незгодними, на яких режим вішав ярлики «куркулі», «буржуазні націоналісти», «контрреволюціонери» та знищував цих людей.

Історики зафіксували близько 4 тис. масових виступів селян на початку 1930-х років проти колективізації, політики оподаткування, пограбування, терору та насильства органами влади.

Небезпеку бунтів та повстань для існування СРСР добре усвідомлювали у Кремлі. Не бажаючи втратити Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, замаскований під плани здавання хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна як штрафи за невиконання плану. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив усі шляхи до порятунку.

Сам же Сталін на пленумі політбюро ЦК партії в листопаді 1932 року назвав причиною провалу хлібозаготівель і голоду в Україні «проникнення в колгоспи і радгоспи антирадянських елементів з метою організації шкідництва і шантажу», тобто звинуватив в організації голоду самих же українських селян.

Радянська пропаганда з самого початку ретельно приховувала всі факти про Голодомор, а державна статистика характеризувалася замовчуваннями, перекрученнями та фальсифікаціями.

Ряд радянських документів свідчать про незадовільний стан обліку померлих від голоду та вказівки влади не вказувати причини смертей від голоду.

Кремлівське керівництво заборонило державним органам та закладам фіксувати в документах справжню причину смерті людей від голоду. 6 лютого 1933 р. з'явилася партійно-державна директива: «Категорично заборонити будь-якій організації вести реєстрацію випадків опухання та смерті в результаті голодомору, крім органів ОДПУ».

Давались негласні вказівки записувати в документи заявлені родичами смерті від голоду словом «невідомо».

В 1934 р. поступило нове розпорядження: всі книги ЗАГСів про реєстрацію смертей за 1932—1933 р.. відправити в спецчастини. Радянська влада вилучала та знищувала метричні книги записів смертей 1932—1933 рр. та архівні документи з інформацією про смерті від голоду.

СРСР застосовував політику інформаційної блокади та дезінформації щодо масового голоду.

Згадування про голод було оголошено карним злочином, який карався ув'язненням на 5 років в ГУЛАГ. Покладання вини на владу каралось на смерть.

Заперечення Голодомору було першим вагомим прикладом застосування радянською владою гітлерівської пропагандистської техніки великої брехні.

Сталіну «вдалось досягти неможливого: придушити всі розмови про Голод… Мільйони помирали, але населення співало хвалу колективізації», зазначив історик та письменник Едвард Радзинський.

Заперечення та замовчування Голодомору відбувалось в офіційній радянській пропаганді від самого початку і до 1980-тих років.

Голод 1932-1933 років – не така вже й далека історія, щоб про неї судити лише за документами. В багатостраждальній Україні лишалися живі свідки геноциду нашого народу, які згадували про ті страшні часи.

Вже в груд­ні 1932 ро­ку на Ше­пе­тів­щи­ні по­ча­ли вми­ра­ти з го­ло­ду.

Найважчим періодом голоду була зима і весна 1933 року. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, а потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і зрештою помирали від важких шлункових захворювань.

Очевидці тих страшних подій лишили свої спогади:

Любашевська Ніна Іванівна, 1922 р. н. з с. Плесна:

«Це були дуже важкі роки. В селі було дуже голодно, їли гнилу картоплю. У людей дуже пухли ноги, багато помирало. Люди їли навіть один одного. Часто валялись по вулицях. Не було кому робити труну, бо були всі дуже слабі. Тому померлих клали просто на підводу, везли на «могилки», викопували одну яму і клали всіх в одну яму. У сусідів зразу від голоду померли батько і мати. У них було п’ятеро дітей. Після смерті батьків дітей забрали в інтернат.

У нашій хаті було що їсти, бо була корова. Збирали гнилу картоплю, пекли пампушки. Коли зазеленіло жито і пшениця, то збирали і пекли також пампушки. Так і вижили.»

Гусинський Іван Йосипович, 1928 р. н . з с. Рилівка:

«Пам’ятаю, як ми малими збирали і сушили листя дерев, товкли його в ступі, потім змішували з водою, як галушки, але воно ніяк не ліпилось. Ще ми робили пампушки з березових бруньок, пили березовий і буряковий сік. Мої односельчани ловили їжаків, вужів, жаб. І їх довго варили чи смажили перед тим як споживати. Їжаки були смачні, соковиті, їх довго ще вживали в їжу після голоду.»

Сікорська Ядвіга Миколаївна, народилась 1 березня 1925 року в с. Білопіль, згадує:

«Моя мама Вельбіцька Марцеліна мала своїх чотирьох дітей: Владик, Анеля, Зоя і я і забрала в свою хату до 20-ти сиріт. Вздовж хати зробили великий піл (ліжко), на якому вони всі спали. Годувала їх лушпинням гороху. Коли набридло лушпиння, то вони брали його в пелену несли в село, міняли на хліб і картоплю. Коли приносили додому, то діти на своїй картоплині писали першу букву свого імені. Тоді мати пекла цю картоплю в печі. Мама ходила один день в колгосп на роботу, то давали котелок привареної веки, а на другий день йшла на роботу в радгосп – то давали хлібину. Так врятували 24 дитини. Серед них пам’ятаю Столярчук Настуню, Петрука Мішу, Прошак Ганку та Ковальчука Петра.»

Свідчення про допомогу односельчанам в часи голодомору 1932-1933 років Полончука Василя Григоровича, жителя с. Хутір Шепетівського району:

«В часи голоду людям було дуже важко. В селах на вулицях не бродили так, як зараз коти й собаки. Ловили мишей, кротів, а то й комахи їли. Дуже добре помню, як ходили збирати щавель і вже мама натопчуть його і картоплиною затруть і кажуть не бігай по всі мисці, а ми хочемо зловити ж той кусеньочок картоплини. А чи помагали тяжко сказати, шо то була поміч. Десь у когось закопано було трішки пшона чи жита то давали по жмінці і то родичі родичам. От так, як у нашого тата свояк Караван Петро Кіндратович жив багатше от і частенько сховував від нелюдів житка або пшона то й кожен раз нам дасть жменьку, а то патинки нам приносив. А тако, щоб хтось чужак чужакові то всі були кожен за себе. Отаке було...»

Назвати точне число загиблих від голоду на Шепетівщині не можливо.

Матеріали, які збереглися, засвідчують, що в Грицівському районі голодна смерть скосила 6000 чол., в Шепетівському – понад 5 тис. чол., переважно старих людей і малолітніх дітей.

Найвища смертність зафіксована в окремих населених пунктах району, а саме: в с. Хутір в 1933 р. – 124 чол., для прикладу, в 1931 – 11 чол.; в с.Білопіль 1933 р. – 90 чол., 1930 р. – 19; с. Плесна – 94 чол.; с. Хролін – 111 чол.; с. Судилків – 87 чол.; с. Брикуля – 21 чол.(із 120 дворів). За останніми висновками комплексної судової експертизи встановлено, що комуністичний тоталітарний режим під час геноциду в 1932—1933 рр. знищив 10 млн 500 тис. українців.

Україна зазнала неймовірних національних втрат, знищено кращий національний генофонд, цілі пласти національної культури і духовності.

Четверта субота листопада в Україні визнана Днем пам'яті жертв голодоморів. Меморіальні заходи проводяться як в Україні, так і поза її межами. Щорічно, цього дня проводиться всеукраїнська акція «Запали свічку». 27 листопада, у цю суботу, запаліть свічку на своєму вікні та вшануйте пам'ять жертв голодоморів.

Де б ти не був - вшануй!

Наукова співробітниця музею Світлана Максимчук