18 серпня 1941 року розпочалось «остаточне вирішення єврейського питання» у Славуті

Невід’ємною сторінкою історії Славути є історія життя її єврейської громади. Починаючи ще з 1633 року, коли князь Заславський видав привілей на заснування нового міста, через 4 роки тут уже розташовувалось 22 єврейських будинки.  

На думку українського науковця Володимира Воловика, внаслідок колонізаційних процесів, які розпочалися після входження Волині до Польщі (1569 р., Люблінська унія), Славута поступово перетворювалася на штетл – Атлантиду єврейського життя зі своєю самобутньою культурою та традиціями. Однак під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького представники єврейського народу, що проживали на українських землях, в тому числі і в Славуті, зазнали жорстоких переслідувань.

Протягом XVIII–ХІХ століть життя славутських євреїв поступово відновлювалось. Особливу роль у цьому відіграло надання для міста в 1754 році Магдебурзького права, згідно з яким міщани отримували певні пільги у веденні торгівлі та ремесел. А останні промисли, як відомо, традиційно зосереджувались в руках саме представників єврейства.

Окрім торгівельних справ, облаштування повноцінного єврейського життя не можна було уявити без таких культурних об’єктів як синагога та школа (хедер). Перша згадка про синагогу у Славуті датується ще 1731 роком. Існувала тоді у євреїв і релігійна школа, де діти оволодівали основами іудаїзму. Зауважимо, що у 1933–1934 роках з п’яти шкіл міста три були єврейськими.

Вагомий внесок у тогочасний розвиток місцевої єврейської громади здійснив представник сім’ї цадиків Моше Шапіро. У 1792 році він заснував у Славуті високотехнічну та добре устатковану друкарню єврейської літератури. Завдяки високому рівню поліграфії її друковану продукцію визнавали навіть за кордоном.  

У ХІХ столітті євреї сприяли активному розвитку місцевої промисловості, створюючи цехи з виробництва тканини, паперу, мила та свічок. Станом на 1897 рік у Славуті проживало 4891 євреїв, що становило 57% від загальної кількості місцевого населення. У 1926 році їх тут налічувалось 4701 особа (44,9%), а в 1939 році – 5102 (33%) особи.

З початком Другої світової війни деяким єврейським сім’ям вдалось евакуюватися. 18 серпня 1941, через півтора місяці після нацистської окупації Славути, 45-й поліцейський батальйон здійснив перший масовий акт розстрілу місцевих євреїв. У той зловісний день загинуло 322 особи. 29 й 30 серпня той же підрозділ позбавив життя ще 65 та 911 євреїв відповідно.

Загальна кількість жертв Голокосту у Славуті становила 2296 євреїв. 

4 серпня 2021 року - 80-ті роковини початку геноциду євреїв Грицева

Гриців – одне із найстаріших населених пунктів Волині, який був заснований ще в ХІ столітті. У різні періоди він був частиною землеволодінь князів Збаразьких, Острозьких, Любомирських, а з сер. XVIII–поч. ХХ століть тут знаходилась садиба родини Ґрохольських.

У др. пол. XVII століття Гриців одержав магдебурзьке право, що, звісно, сприяло розвитку ремесла і торгівлі. Очевидно, на цей час і припав початок місцевої єврейської історії.

Згідно з даними першого загального перепису населення Російської імперії 1897 року, євреї складали 97% (979 осіб) від загальної кількості місцевого населення. Наприкінці ХІХ–поч. ХХ століть у Грицеві було побудовано дві синагоги, відкрито єврейське училище.

У 1931 році місцева єврейська громада створила колгосп, який налічував уже 1550 осіб. Також у цей період існувала єврейська школа. Напередодні Другої світової війни тут мешкало 1095 євреїв.

5 липня 1941 року Гриців окупували німецькі війська. З їхнього боку практично відразу після прибуття місцеве єврейство зазнавало жорстоких принижень та знущань. Зокрема, усі євреї змушені були повісити великі Давидові зірки на двері своїх будинків. Згодом десятеро єврейських юнаків та дівчат були заарештовані й кинуті у місцевий став, звідки вони так і не врятувались. Через тиждень було розстріляно ще десятеро молодих євреїв.

4 серпня 1941 року на світанку до Грицева прибула частина 10-го мотополку СС, яка здійснила акцію страти 268 місцевих євреїв. Через 25 років (!) тодішній командир 1-го батальйону даного полку Роберт Кінстлер про ті події згадував: «Зібраних людей на вантажівках відвозили до яру за 1-2 кілометри від села… середній вік жертв коливався від 30 до 50 років».

Частину євреїв, які вціліли, нацисти перегнали до Старокостянтинівського ґетто, де згодом позбавлено життя ще близько 400 грицівських євреїв.

Таким чином, у серпні 1941 року конвеєр смерті на Хмельниччині лише набирав обертів. Загалом за роки німецько-радянської війни на території нашої області нацистами було закатовано понад 126 тисяч євреїв.

На фото: Пам'ятний знак на місці розстрілу євреїв у Грицеві.

Полковник армії УНР Роман Сушко

Роман Сушко був одним із тих, хто в роки Української революції 1917-1921 рр. боронив незалежність, честь і гідність молодої української держави. Починав військову кар’єру стрільцем, а закінчив полковником. Не маючи військової освіти, він був талановитим стратегом і тактиком, не поступався титулованим полководцям армій світових держав. Роман Кирилович усе своє життя був у вирі найвідповідальніших і найважчих звитяг: Українські Січові Стрільці, Корпус Січових Стрільців, Армія УНР, підпілля Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. Боровся він не за чини, не за якісь особисті привілеї, а за свій український народ.

Народився чоловік 9 березня 1894 року в селі Ременів, сьогодні Кам’яно-Бузький район Львівської області. Роман був шостою дитиною в сім’ї Кирила та Марії Сушків.

У 1900 році, шестирічного Романа записали до Ременівської Народної школи, після її закінчення хлопця було зараховано до української академічної гімназії у Львові. Під час навчання Роман був членом товариства «Сокіл, а також таємного військового гуртка «Пласт».

20 червня 1913 року Роман Сушко закінчує навчання у гімназії. У тому ж році Роман Сушко стає студентом відділу права і політології Львівського університету. Однак закінчити його не зміг – завадила Перша світова війна.

Вже на початку війни Роман добровільно записався до Легіону Українських Січових Стрільців, який був включений до складу австрійської армії. 1 січня 1915 року Сушка було удостоєно звання хорунжого. Згодом австрійське командування нагородило його срібною медаллю, а на весні 1915 року Романа Сушка підвищили до рангу чотаря першого офіцерського ступеня. Брав участь у боях за гору Маківку. Згодом був нагороджений «Медаллю Хоробрості».

2-3 вересня 1916 року під час бою за гору Лисоня Роман Кирилович потрапляє до полону. Спочатку він перебуває в перехідному таборі Дарниця, під Києвом, згодом його переправляють до табору військовополонених «Даргора», що на околиці Царицина (зараз Волгоград). Навесні 1917 р. його переводять до табору в Дубовці.

Наприкінці грудня 1917 р. Роману Сушко, разом з іншими старшинами вдалося вирватися з табору. 19 січня 1918 р. чоловік прибуває до Києва. Через деякий час його призначають командиром сотні Куреня Січових Стрільців. В цей час бере активну участь у придушенні більшовицького заколоту в Києві.

В березні 1918 р. Романа Сушка призначають командиром І-го куреня Січових Стрільців.

Наприкінці 1918 р. бере участь у поваленні диктатури гетьмана П. Скоропадського. Приймав участь у захопленні Білої Церкви, Фастова, Мотовилівки, Василькова та Юріївки. Після взяття Києва Романа підвищено до звання полковник.

На початку січня 1919 року Роман Сушко вже командував дивізією Січових Стрільців. Це була найкраща військова частина Осадчого Корпусу Є. Коновальця.

У січні Осадчий Корпус було розформовано. Було створено 3 бойові групи для протидії більшовикам. Одну з них очолював Роман Сушко. Брав участь у боях під Полтавою, за Гребінки, Коростень та Житомир.

Після скасування управління 1-ї Січової дивізії, з середини лютого 1919 року, Роман Сушко перебував на посаді отамана для доручень при командувачі Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР.

16 липня 1919 року полковника Романа Сушка було призначено командиром 11(2) дивізії. Бере участь у серпневому спільному поході Армії УНР та УГА проти більшовиків у напрямах на Київ та Одесу. 11-а дивізія Р. Сушка мала за мету наступати в шепетівському напрямку і далі на Коростень. 15 серпня 1919 р. група Січових Стрільців, в тому числі 11-а дивізія Р. Сушка, вийшла на лінію р. Хомори. 16 серпня, в районі села Жилинці, вона зустрілася з польською кінною бригадою генерала Савіцького. Польській бригаді поставлено вимогу не просуватися далі. Згодом поляки відійшли до Заслава. В той же день Роман Сушко зі своєю дивізією в’їхав в Шепетівку, в якій перебував до 21 серпня. Згодом приймав участь в боях за Новоград-Волинський, Коростень.

З середини вересня стрільці Р. Сушка починають відступ. 17-го вересня вони були на станції Майдан-Вила, а 18 вересня згідно з наказом Штабу Дієвої Армії відходять до Шепетівки. Штаб Групи Січових Стрільців з Є. Коновальцем знаходився в с. Городище.

15 жовтня Група Січових Стрільців отримала наказ зі штабу Дієвої Армії зосередитися в районі Жмеринки. 11-а дивізія Сушка виїхала з Шепетівки 21 жовтня. На той час 11-а дивізія мала у своєму складі 4-й, 5-й, 6-й полки Січових Стрільців, кінний дивізіон Ф. Бориса та дві батареї легких гармат. Всього близько 2500 тисячі чоловік. Через деякий час вони приймають участь у боях поблизу с. Головчинці, що південніше м. Жмеринка. На жаль ці бої були невдалими.

З початком сильних морозів почалися і масові дезертирства у лавах 11-ї дивізії Січових Стрільців під командуванням Р. Сушка. Так, з 1500 багнетів у 4-у полку СС залишилося половина, а в 5-й і 6-й полки зменшилися до сотні. Основна причина дезертирства – це відсутність одягу, боєприпасів, хвороби.

З перших чисел листопада 11-а дивізія разом з іншими частинами Армії УНР поступово почала відступати з під Жмеринки до Проскурова. 26 листопада вся армія УНР зосередилася в районі Старокостянтинова. Тут було вирішено відходити далі до Любара, Нового Мирополя, Острополя. На нараді старшин групи Січових Стрільців під керівництвом Є. Коновальця було вирішено демобілізувати групу. Через деякий час, на ст. Миропіль, група була інтернована поляками. Інтернованих, в тому числі Романа Сушка, відправили через Шепетівку, Рівне до Луцьку, де розкидали їх по різних таборах.

У квітні 1920 р. Роман Сушко командир 16-ї стрілецької бригади 6 Січово-Стрілецької дивізії. Брав участь у спільному поході польсько-українського війська на Києва.

Після перемир’я поляків та більшовиків Романа Сушка було інтерновано до табору Олександр Куявський.

В листопаді 1921 р. полковник на чолі Другої збірної бригади бере участь у Другому зимовому поході. Повернувшись з нього Роман Сушко перебував у таборі в Шипйорні з якого згодом втікає.

Проживав на околиці Праги. На початку 1927 року за формальним паспортом, виданим Роману Кириловичу польським консульством у Празі, виїхав до Львова. Постійної роботи не мав, на життя заробляв журналістикою. Переважно писав до українських часописів, які видавалися в Сполучених Штатах Америки, а також до українських часописів, які виходили в Чехословаччині. В той самий час Романа Кириловича призначають крайовим командантом УВО. Він і далі продовжує друкуватися у заборонених Польською владою часописах «Сурма», «Національна думка», «Розбудова нації», «Військовий вісник».

У 30-х роках Роман Сушко був активним членом УВО-ОУН.

Одним з керівників штабу був полковник Р. Сушко.

Перед самим виступом Українського Легіону на фронт Р. Сушко одержав доручення від голови Проводу ОУН А. Мельника здійснювати контакт між командуванням Легіону та німецьким командуванням, а також налагодити тісний зв'язок між українським населенням та німецьким військом. Коли Польща як держава перестала існувати Легіон Сушка було розформовано.

Роман Сушко переїхав до Кракова. В цьому місті навесні 1941 року він організував старшинські курси, залучивши до викладацької праці колишніх військовиків українських армій.

На початку німецько-радянської війни Роман Сушко перебрався до Львова, де разом з Олегом Кандибою-Ольжичем керує боротьбою ОУН на українських землях.

У 1943 році він взяв активну участь у переговорах з керівництвом ОУН-СБ та УПА, внаслідок яких було досягнуто угоди про дуалізм командування Українською Повстанською Армією: на чолі армії мали стати Роман Шухевич та Роман Сушко. Однак цей план не було втілено. 14 січня 1944 року на одній з вулиць Львова Романа Сушка було вбито пострілом у спину. Похований у Львові на початку Личаківського кладовища, ліворуч від головної брами.

Все своє життя Роман Кирилович Сушко був вірним Січовій Стрілецькій присязі, яку ніколи й ні при яких обставинах не зламав. Метою життя його була боротьба. Задля цієї боротьби він навіть відрікся свого родинного щастя. В цій боротьбі він і загинув.

Остання акція сталінського керівництва щодо селян

Одним з болючих сторінок в історії нашої держави є виселення тисяч селян у віддалені райони СРСР наприкінці 40-х років – на початку 50-х років ХХ ст. Про це явище в радянські часи мало хто згадував. Указ про виселення селян за не вироблення мінімум трудоднів взагалі ніде не висвічувався в радянських засобах масової інформації. За змістом указ нагадує акти 30-х років щодо куркульства. Отже, спробуємо показати, чому вийшов цей указ, як він здійснювався та як він вплинув на долю селян.

Перші повоєнні роки в Україні були дуже важкими. Колгоспи були економічно ослабленими. Посуха та голод 1946 р., яка охопила південні райони країни, ще більше загострила ситуацію. Основна частина продукції колгоспів здавалася державі за низькими цінами. Низькою була й оплата праці колгоспників. Саме тому селяни більше приділяли увагу особистому підсобному господарству та збільшенню присадибних ділянок. Звичайно для цього потрібний був час. Тому не даремно багато колгоспників не виробляли трудодні. До речі, в Україні у 1947 р., 87 тис. колгоспників не виробили жодного трудодня. У Житомирській і Кам’янець-Подільській області таких колгоспників було понад 20 тис. осіб.

Крім того, на ставлення колгоспників до роботи у цих господарствах впливали одноосібники, які були виключені з колгоспів, сільські жителі, зайняті в ліспромгоспах, торгівлі, на роботі у державних підприємствах. Вони мали присадибні ділянки, займалися спекуляцією, нерідко наймалися на тимчасову сезонну роботу в колгоспи й заробляли більше, ніж колгоспники, які працювали там постійно. Все це відбивалося на ставленні останніх до роботи в колгоспах.

За не вироблення встановленого мінімуму часто притягали до судової відповідальності, виправно-трудових робіт в колгоспі на строк 6 місяців з утриманням з оплати трудоднів до 25% на користь колгоспу. Але і це не допомагало.

Підняти рівень трудової дисципліни вирішили звичайним для тих часів насильницьким шляхом. 10 лютого 1948 р. Микита Хрущов звернувся до Ради Міністрів СРСР з пропозицією дозволити загальним зборам колгоспників або села виносити вироки щодо виселення із сіл за межі УРСР осіб, які не брали участі у суспільному виробництві. 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Вислання за межі республіки покладалося на Міністерство внутрішніх справ.

Вже у квітні 1948 р., згідно з Указом, в 16 областях УРСР на колгоспних зборах засудили до виселення 4853 та попередили 6301 особу. В той самий час, у 76 колгоспах Кам’янець-Подільської області на зборах прийнято рішення про виселення 450 чоловік, з них жінок 230. Попередили 284 особи, які на зборах визнали провину, й дали письмові зобов’язання краще працювати. Всього за 1948 р. у Кам’янець-Подільській області виселили 2941 особу, з них 1540 жінок (З усіх районів Радянського Союзу вислали до Сибіру 27335 чоловік). Загалом за інформацією відділу спецпоселень МВС СРСР за період з 1948 до початку 1953 р. в країні виселили 33266 колгоспників і 13598 членів їх сімей. Відправляли їх головним чином у райони Сибіру і Далекого Сходу.

Перший ешелон з Кам’янець-Подільської області у кількості 367 осіб виселенців було відправлено 10 квітня 1948 року.

Найактивнішими райони Кам’янець-Подільської області в плані організації колгоспних зборів з питань про виселення були Антонінський, Полонський, Волочиський, Старосинявський та Шепетівський.

Наведемо деякі факти засудження до виселення жителів Кам’янець-Подільської області. Так, у колгоспі імені Ворошилова, Полонського району було намічено на вислання 4 людини.

Рипську Анастасію Федотівну, 1908 р.н., в 1946 році відпрацювала 55 трудоднів, в 1947 р. була засуджена за не вироблення мінімум трудоднів.

Поліщук Валентину Іванівну, 1902 р.н., до роботи відноситься погано. В 1946 р. виробила 2 і в 1947 р. 1 трудодень. Має будинок, корову, 0,60 га присадибної землі.

Гливінську Марію Іванівну, 1902 р.н. В 1946 р. відробили 42 трудодні. В 1947 р. – 34. Була засуджена за не вироблення мінімум трудоднів, спекулює продуктами і промтоварами.

Король Ганну Вікентіївну, 1910 р.н., в 1946 році виробила 59 і в 1947 р. – 44 трудодні. Живе за рахунок своєї присадибної ділянки розміром 0,60 га і спекуляції промтоварами.

В колгоспі ім. Леніна села Радошівка Ізяславського району (голова колгоспу т. Шевчук, секретар т. Строюк) не виробили мінімум трудоднів 121 працездатний колгоспник, в колгоспі ім. Ворошилова с. Білогородка (голова колгоспу т. Луговий, секретар т. Скороходько) – 52 колгоспника. Станом на 1 листорада 1948 р. по Ізяславському районі з 13229 працездатних не виробили мінімум трудоднів 2058 колгоспників.

Були й абсурдні рішення керівників господарств.

Так, у одному з господарств Грицівського району, на колгоспних зборах проголосували за виселення громадянки, якій 27 лютого 1948 року виповнилось 18 років. Лише після перевірки матеріалів, вдалося встановити, що ця дівчина працює на станції Чотирбоки, а в село змушена була приїхати на тиждень до хворої матері. Керівні особи, які проводили збори зробили висновки, що вона їздила в Західну Україну, де займалася спекуляцією.

На зборах колгоспників ім. Шевченка с. Вишнопіль Остропільського району, який відбувся 23 березня 1948 року, було прийнято рішення вислати за межі УРСР Ковальчук М.Ю. Керівники навіть не намагалися встановити, що жінка була інвалідом другої групи і була абсолютно сліпою.

У колгоспі «Більшовицька правда» Шепетівського району, на загальних зборах вирішили вислати Слюсарчука І.Г. Керівники зборів не врахували, що чоловік з 12 жовтня 1945 року і до дня проведення зборів працював їздовим у Шепетівському міськвиконкомі. Такі факти були непоодинокі.

Деякі керівники використовували указ про виселення для зведення особистих рахунків. Так в колгоспі ім. Жданова с. Лавринівці рішенням зборів і згодом рішенням Грицівської районної ради було намічено вислати колишнього голову колгоспу Куклюка У.П., який у 1947 році виробив 700 трудоднів.

У колгоспі ім. Гастелло с. Жабче того ж району загальні збори колгоспників прийняли упереджене рішення про виселення колишнього бригадира польової бригади Матвєєва В.П., який у 1947 році виробив 287 трудоднів, а в 1948 році – 115 трудоднів. Лише після вивчення матеріалів загальних зборів облвиконком відмінив вироки стосовно КуклюкаУ.П. і Матвєєва В.П.

З довідки Кам’янець-Подільського обкому КП (б) У, яка датована 1 серпнем 1948 р. ми дізнаємося, що в Грицівському районі в колгоспах проведено 27 зібрань. В результаті було засуджено до виселення 51 людину, з них 31 жінку. Попереджено 122 людини. Згодом райвиконком відмінено вироки 2 особам, облвиконкомом – 4.

В Шепетівському районі було проведено 44 зібрання. До виселення засуджено 114 чол., з них 61жінку. 103 чоловіка попереджено, відмінено 15 вироків.

Як бачимо вище деякі вироки скасовували. Так, за 8 місяців 1948 р. Кам’янець-Подільським облвиконкомом та прокуратурою області скасовано 624 вироки, або 21 відсоток від загальної кількості. У республіці впродовж 1948-1950 рр. скасували 2049 вироків, або 17 відсотків загальної кількості.

Рада у справах колгоспів при Уряді СРСР відзначала , що в результаті виконання Указу «у колгоспах значно підвищилась трудова дисципліна, збільшився вихід на роботу колгоспників, які раніше не брали участі в суспільному виробництві». В подальші роки кількість висланих дещо зменшилась.

Після 1953 року виселенців амністували. Однак не всі повернулися до своїх домівок, залишившись і далі проживати в тих місцях. Виселення тисяч селян у віддалені райони країни в кінці 40-х – початку 50-х років ХХ ст. було останньою репресивною акцією сталінського керівництва щодо села.

Науковий співробітник Музею пропаганди Лукашук Олександр

Фото з відкритих джерел