#Українська_революція_1917_1921_рр_в_особистостях

Сава Мусійович Піщаленко – один з найкращих командирів формації Січових Стрільців. Учасник Першої світової війни, війни з більшовиками в роки Української революції 1917 -1921 рр., досить відома людина у військових колах армії УНР. Втім, сьогодні відомостей про Саву Піщаленка вкрай мало. Навіть світлин його не можливо віднайти. Але пошуки тривають.

Чому нам, шепетівчанам, потрібно звернути увагу на цього чоловіка? Справа в тому, що Сава Мусійович, як командир 3-гот полку Січових Стрільців брав активну участь в обороні шепетівського залізничного вузла, провів низку успішних бойових операцій проти більшовицьких військ на околицях Шепетівки і Судилкова, в результаті яких було знищено сотні солдатів радянських бійців і навіть їх командира полку. Але про цей епізод згодом.

Народився С. Піщаленко 4 грудня 1888 року в Київській губернії. Батьки його за станом були міщанами. У 1909 році закінчив Чугуївське військове училище після чого у званні підпоручик ніс службу у 43-у піхотному Охотському полку у м. Луцьк. У складі цього полку С. Піщаленко брав участь у Першій світовій війні під час якої був підвищений до звання капітан.

У липні 1918 року він проходить службу в Сердюцькій дивізії, яка була створена урядом гетьмана Павла Скоропадського. В цей час С. Піщаленка було підвищено до звання старшини та призначено помічником командира 3-го Сердюцького полку.

В листопаді 1918 році вибухає протигетьманське повстання під проводом Директорії, на сторону якої переходить Сердюцька дивізія. Згодом, з її залишків був створений 3-й і 4-й полки Січових Стрільців. Командувати 3-м полком Січових Стрільців було призначено Саву Піщаленка.

Наприкінці січня він зі своїм полком перебував в Києві. 12-13 лютого 1919 р. приймав участь в боях з більшовиками в районі Крюківщина-Боярка. Нажаль в цих боях полк втратив понад 500 стрільців вбитими, пораненими, полоненими. Наприкінці лютого полк веде бої в районі Коростеня, Олевська і Мозира. Згодом їх перекидають в тил в район Проскурова і Старокостянтинова.

В березні-квітні 1919 року 3-й полк на чолі з С. Піщаленком разом з іншими полками приймав участь бойових операціях в районі Бердичів-Шепетівка. Про них ми розповімо детальніше.

В березні 1919 року 3-й полк Січових Стрільців приймав участь в боях за Бердичів. 20 березня відбуваються бої на станції Гордіївка. Курінь 3-го полку на чолі з с. Піщаленком не дочекавшись підмоги відступають на лінію Колодяжне-Новий Миропіль. 21 березня більшовики атакували позиції 3-го полку, але були відкинуті сильним вогнем. Перейшовши в контрнаступ, січовики при підтримці бронепотягів «Січовий» і «Гетьман Дорошенко» здобув станцію Печанівку. Надвечір 22 березня 3-й полк вийшов на лінію Волосове-Чуднів. На наступний день, полк, долаючи сильний опір більшовиків і їхнього бронепотягу «Гром», оволодів ст. Демчин. 24 березня корпус СС атакував Бердичів, однак наступ не вдався, 3-й полк втратив 100 стрільців і 20 старшин. Наступ було повторено 26 березня, і Бердичів було захоплено, але невдовзі під наступом більшовиків, його було залишено. 3-й полк мав ще більші втрати, він був відкинутий до ст. Демчин. Наступ корпусу, що відбувся 29 березня також був невдалий. 1 квітня корпус відступив на річку Хомору. Бої перемістилися в район станції Шепетівка.

В цей час 3-й полк С. Піщаленка перебував на станції Полонне. 7 квітня 1919 р. більшовики атакували резерв 3-го полку на ст. Полонне. Втім, завдяки бронепотягу, резерв відкинув ворога на південь, після чого полк дістав наказ відійти до м. Судилків.

12 квітня 1919 р., зранку, ворог, підтриманий гарматами й бронепотягами розпочав наступ по всьому фронті. На фронті 3-го полку Січових Стрільців більшовики свій наступ тільки демонстрували і до рішучих дій не дійшло. На наступний день, зранку, ворожі 5-й і 14-й полки атакували 3-й полк січовиків. Останній, не розгубившись, рішучою контратакою розбив радянські полки. В цьому бою ворог залишив на полі бою близько 200 трупів, серед яких був командир 5-го більшовицького полку. Багато солдатів та офіцерів ворога потрапило в полон.

18 квітня 1919 р. 3-й полк січовиків нічною атакою майже повністю знищив 2-у Радянську бригаду та здобув станції Травлин і Хролин. При чому під час атаки на сторону стрільців перейшов Миргородський курінь 14-го радянського полку. В наслідок бою стрільці взяли в полон близько сотні солдатів ворога, захоплено три гармати й кілька кулеметів. Переслідуючи залишки 2-ї радянської бригади бійці 3-го полку Січових Стрільців оволоділи Ничпалами (зараз Поляна Шепетівського району). На наступний день 3-й полк СС, не чекаючи наказу, продовжив наступ і ввечері оволодів м. Полонне.

21 квітня 1919 р. полк під командуванням С. Піщаленка після кількох сутичок захопив с. Дертку. Згодом, під час бою між Дерткою й Мирополем, січовиками було захоплено більшовицький бронепотяг «Товарищ Ворошилов». Розвиваючи свій наступ 3-й полк захопив станцію Миропіль, яку він утримував до 26 квітня. В цей день під натиском більшовицьких підрозділів січовики змушені були відступити на лінію Білокриниччя – Хролин.

На початку травня головні бої точилися за станцію Шепетівка, що як залізничний вузол мала стратегічне значення. Через більшовицьку перевагу, корпус Січових Стрільців з великими втратами змушений був відступити.

Пізніше 3-й полк знаходився на лініях Хорол-Бродово-Черняхів. До 15 травня Корпус СС ніякої активності не проявляв. Згодом, під натиском більшовиків Корпус змушений був відступити на лінію Шумськ-Мости-Мизоч, а вже наступного місяця полки брали активну участь у невдалому наступі на Проскурів і Старокостянтинів.

10 липня Корпус Січових Стрільців був розгорнутий у дві дивізії. 3-й Січовий полк був одним з найкращих в усій українській армії 1919 р. Саме цей полк поряд з 4-м описує в своїй повісті "Як гартувалася сталь" Микола Островський.

16 серпня 1919 року полк С. Піщаленка знову в Шепетівці. Згодом, він приймав участь в боях за Новоград-Волинський, втім після невдалих боїв за Коростень відступає в район Шепетівки, де перебував до середини жовтня 1919 р. З цього часу про Саву Піщаленка не має ніяких відомостей. Втім є припущення, що він помер від тифу. За іншими даними — перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії.

Науковий співробітник Музею пропаганди Олександр Лукашук

 Ми продовжуємо публікувати матеріали про старшин армії УНР, які причетні до подій в Шепетівці в часи Української революції 1917-1921 рр.

Сьогодні ми подаємо життєпис одного з найкращих старшин формації Січових Стрільців Андрія Домарадського, який приймав участь в оборонних (квітень 1919 р.) та наступальних (серпень 1919 р.) бойових операціях армії УНР в районі Шепетівки. Згодом, наприкінці серпня 1920 р., був учасником переможної оборони Замостя, коли лише одна українська частина у союзі з поляками не пропустили вперед цілу кінну армію Будьонного разом із тодішнім політичним комісаром Йосипом Сталіним, захистивши Європу від більшовиків. До речі, в ці дні ми, будемо відзначити чергову річницю битв під Варшавою та Замостям між об’єднаними польсько-українськими військами та армією більшовицької Росії, які відбулися в серпні 1920 року. І в ці дні ми згадуємо учасників цих боїв, серед яких Марко Безручко, Всеволод Змієнко, Володимир Герасименко, Андрій Домарадський.

Про життєпис останнього подаємо нижче.

Отже:

Народився Андрій Васильович Домарадський 15 березня 1891 року у с. Журовіце Перемишльського повіту (Галичина). Після закінчення класичної гімназії навчався у Львівському університеті. 6 грудня 1914 року закінчив австро-угорську військову школу у м. Єгерсдорф. Під час І світової війни служив у Легіоні Українських Січових Стрільців у званні хорунжий. Останнє звання в австро-угорській армії — обер-лейтенант. 13 січня 1917 р. у бою під Бережанами потрапив до російського полону. Перебував у таборах поблизу Царицина (Волгоградська обл., РФ). Згодом втікає до Києва, де був одним з засновників Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців військ Центральної Ради.

З березня 1918 р. Андрій Домарадський командує сотнею 1-го полку Січових Стрільців Армії УНР. З червня 1918 р., після його розформування, командує сотнею у 2-му Запорізькому полку полковника Петра Болбочана.

У серпні 1918 року гетьман П. Скоропадський погоджується на формування Окремого загону Січових Стрільців Армії Української Держави. Місцем дислокації загону була Біла Церква. В цей час Андрій Васильович очолює в ньому сотню.

З вересня 1918 р. А. Домарадський обіймає посаду начальника Коша Січових Стрільців Окремого загону Січових Стрільців у Білій Церкві. Згодом, у листопаді 1918 року, приймав участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського.

На початку 1919 року А. Домарадського призначають командиром 2-го куреня 1-го полку Січових Стрільців Дієвої армії УНР.

З березня 1919 р. він командир 5-го полку Січових Стрільців Дієвої армії УНР. Брав участь в оборонних боях з більшовиками за Бердичів, в яких полк зазнав значних втрат. Полк було вирішено розформувати, а бійців полку влити до складу інших полків. В цей час Андрій Васильович бере участь у оборонних боях за Шепетівку та Крем’янця. Згодом приймав участь у наступі на Проскурів та Старокостянтинів.

У серпні 1919 року Андрій Домарадський бере участь у спільному наступі Армії УНР та Української Галицької Армії на Київ. В цей час він був у складі 10-ї дивізії Січових Стрільців, яка брала участь у наступі на шепетівському напрямку. Згодом ця ж дивізія бере участь в затяжних боях з більшовиками за Новоград-Волинський та Коростень, які тривали до середини вересня.

Після невдалих спроб захопити Коростень та понісши значні людські втрати 10-а дивізія Січових Стрільців змушена була відступити до Полонного. В цьому містечку вона залишалася до початку наступу на Жмеринку у середині жовтня 1919 р. 6 жовтня 1919 року Андрія Васильовича призначають начальником оперативного відділу штабу 10-ї дивізії Січових Стрільців. Втім, через нетривалий час, через хворобу командира цієї дивізії І. Рогульського, він перебирає на себе командування. Втім, ситуація на фронті була досить складною. Особливо дошкуляв тиф. З усієї 10-ї дивізії фактично лишився полк. Становище було безвихідним. Зважаючи на ці обставини група Січових Стрільців починає відводити свої війська. Згодом, 7 грудня, на станції Миропіль вона була інтернована поляками.

З 28 травня 1920 р. Андрій Васильович Домарадський, вже як старшина штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР, приймав участь у спільному польсько-українському поході на Київ, обороні м. Замостя. Згодом перебував в

таборах інтернованих в Польщі.

У 1922 році їде на свою батьківщину, де й помирає у 1930-х роках.

Науковий співробітник Музею пропаганди Олександр Лукашук

На фото: Штаб 5-го полку Січових Стрільців. Дубно, 1919 р. Третій праворуч командир полку сотник А. Домарадський.

#Українська_революція_1917_1921_в_особистостях

18 серпня 1941 року розпочалось «остаточне вирішення єврейського питання» у Славуті

Невід’ємною сторінкою історії Славути є історія життя її єврейської громади. Починаючи ще з 1633 року, коли князь Заславський видав привілей на заснування нового міста, через 4 роки тут уже розташовувалось 22 єврейських будинки.  

На думку українського науковця Володимира Воловика, внаслідок колонізаційних процесів, які розпочалися після входження Волині до Польщі (1569 р., Люблінська унія), Славута поступово перетворювалася на штетл – Атлантиду єврейського життя зі своєю самобутньою культурою та традиціями. Однак під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького представники єврейського народу, що проживали на українських землях, в тому числі і в Славуті, зазнали жорстоких переслідувань.

Протягом XVIII–ХІХ століть життя славутських євреїв поступово відновлювалось. Особливу роль у цьому відіграло надання для міста в 1754 році Магдебурзького права, згідно з яким міщани отримували певні пільги у веденні торгівлі та ремесел. А останні промисли, як відомо, традиційно зосереджувались в руках саме представників єврейства.

Окрім торгівельних справ, облаштування повноцінного єврейського життя не можна було уявити без таких культурних об’єктів як синагога та школа (хедер). Перша згадка про синагогу у Славуті датується ще 1731 роком. Існувала тоді у євреїв і релігійна школа, де діти оволодівали основами іудаїзму. Зауважимо, що у 1933–1934 роках з п’яти шкіл міста три були єврейськими.

Вагомий внесок у тогочасний розвиток місцевої єврейської громади здійснив представник сім’ї цадиків Моше Шапіро. У 1792 році він заснував у Славуті високотехнічну та добре устатковану друкарню єврейської літератури. Завдяки високому рівню поліграфії її друковану продукцію визнавали навіть за кордоном.  

У ХІХ столітті євреї сприяли активному розвитку місцевої промисловості, створюючи цехи з виробництва тканини, паперу, мила та свічок. Станом на 1897 рік у Славуті проживало 4891 євреїв, що становило 57% від загальної кількості місцевого населення. У 1926 році їх тут налічувалось 4701 особа (44,9%), а в 1939 році – 5102 (33%) особи.

З початком Другої світової війни деяким єврейським сім’ям вдалось евакуюватися. 18 серпня 1941, через півтора місяці після нацистської окупації Славути, 45-й поліцейський батальйон здійснив перший масовий акт розстрілу місцевих євреїв. У той зловісний день загинуло 322 особи. 29 й 30 серпня той же підрозділ позбавив життя ще 65 та 911 євреїв відповідно.

Загальна кількість жертв Голокосту у Славуті становила 2296 євреїв. 

4 серпня 2021 року - 80-ті роковини початку геноциду євреїв Грицева

Гриців – одне із найстаріших населених пунктів Волині, який був заснований ще в ХІ столітті. У різні періоди він був частиною землеволодінь князів Збаразьких, Острозьких, Любомирських, а з сер. XVIII–поч. ХХ століть тут знаходилась садиба родини Ґрохольських.

У др. пол. XVII століття Гриців одержав магдебурзьке право, що, звісно, сприяло розвитку ремесла і торгівлі. Очевидно, на цей час і припав початок місцевої єврейської історії.

Згідно з даними першого загального перепису населення Російської імперії 1897 року, євреї складали 97% (979 осіб) від загальної кількості місцевого населення. Наприкінці ХІХ–поч. ХХ століть у Грицеві було побудовано дві синагоги, відкрито єврейське училище.

У 1931 році місцева єврейська громада створила колгосп, який налічував уже 1550 осіб. Також у цей період існувала єврейська школа. Напередодні Другої світової війни тут мешкало 1095 євреїв.

5 липня 1941 року Гриців окупували німецькі війська. З їхнього боку практично відразу після прибуття місцеве єврейство зазнавало жорстоких принижень та знущань. Зокрема, усі євреї змушені були повісити великі Давидові зірки на двері своїх будинків. Згодом десятеро єврейських юнаків та дівчат були заарештовані й кинуті у місцевий став, звідки вони так і не врятувались. Через тиждень було розстріляно ще десятеро молодих євреїв.

4 серпня 1941 року на світанку до Грицева прибула частина 10-го мотополку СС, яка здійснила акцію страти 268 місцевих євреїв. Через 25 років (!) тодішній командир 1-го батальйону даного полку Роберт Кінстлер про ті події згадував: «Зібраних людей на вантажівках відвозили до яру за 1-2 кілометри від села… середній вік жертв коливався від 30 до 50 років».

Частину євреїв, які вціліли, нацисти перегнали до Старокостянтинівського ґетто, де згодом позбавлено життя ще близько 400 грицівських євреїв.

Таким чином, у серпні 1941 року конвеєр смерті на Хмельниччині лише набирав обертів. Загалом за роки німецько-радянської війни на території нашої області нацистами було закатовано понад 126 тисяч євреїв.

На фото: Пам'ятний знак на місці розстрілу євреїв у Грицеві.

Полковник армії УНР Роман Сушко

Роман Сушко був одним із тих, хто в роки Української революції 1917-1921 рр. боронив незалежність, честь і гідність молодої української держави. Починав військову кар’єру стрільцем, а закінчив полковником. Не маючи військової освіти, він був талановитим стратегом і тактиком, не поступався титулованим полководцям армій світових держав. Роман Кирилович усе своє життя був у вирі найвідповідальніших і найважчих звитяг: Українські Січові Стрільці, Корпус Січових Стрільців, Армія УНР, підпілля Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. Боровся він не за чини, не за якісь особисті привілеї, а за свій український народ.

Народився чоловік 9 березня 1894 року в селі Ременів, сьогодні Кам’яно-Бузький район Львівської області. Роман був шостою дитиною в сім’ї Кирила та Марії Сушків.

У 1900 році, шестирічного Романа записали до Ременівської Народної школи, після її закінчення хлопця було зараховано до української академічної гімназії у Львові. Під час навчання Роман був членом товариства «Сокіл, а також таємного військового гуртка «Пласт».

20 червня 1913 року Роман Сушко закінчує навчання у гімназії. У тому ж році Роман Сушко стає студентом відділу права і політології Львівського університету. Однак закінчити його не зміг – завадила Перша світова війна.

Вже на початку війни Роман добровільно записався до Легіону Українських Січових Стрільців, який був включений до складу австрійської армії. 1 січня 1915 року Сушка було удостоєно звання хорунжого. Згодом австрійське командування нагородило його срібною медаллю, а на весні 1915 року Романа Сушка підвищили до рангу чотаря першого офіцерського ступеня. Брав участь у боях за гору Маківку. Згодом був нагороджений «Медаллю Хоробрості».

2-3 вересня 1916 року під час бою за гору Лисоня Роман Кирилович потрапляє до полону. Спочатку він перебуває в перехідному таборі Дарниця, під Києвом, згодом його переправляють до табору військовополонених «Даргора», що на околиці Царицина (зараз Волгоград). Навесні 1917 р. його переводять до табору в Дубовці.

Наприкінці грудня 1917 р. Роману Сушко, разом з іншими старшинами вдалося вирватися з табору. 19 січня 1918 р. чоловік прибуває до Києва. Через деякий час його призначають командиром сотні Куреня Січових Стрільців. В цей час бере активну участь у придушенні більшовицького заколоту в Києві.

В березні 1918 р. Романа Сушка призначають командиром І-го куреня Січових Стрільців.

Наприкінці 1918 р. бере участь у поваленні диктатури гетьмана П. Скоропадського. Приймав участь у захопленні Білої Церкви, Фастова, Мотовилівки, Василькова та Юріївки. Після взяття Києва Романа підвищено до звання полковник.

На початку січня 1919 року Роман Сушко вже командував дивізією Січових Стрільців. Це була найкраща військова частина Осадчого Корпусу Є. Коновальця.

У січні Осадчий Корпус було розформовано. Було створено 3 бойові групи для протидії більшовикам. Одну з них очолював Роман Сушко. Брав участь у боях під Полтавою, за Гребінки, Коростень та Житомир.

Після скасування управління 1-ї Січової дивізії, з середини лютого 1919 року, Роман Сушко перебував на посаді отамана для доручень при командувачі Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР.

16 липня 1919 року полковника Романа Сушка було призначено командиром 11(2) дивізії. Бере участь у серпневому спільному поході Армії УНР та УГА проти більшовиків у напрямах на Київ та Одесу. 11-а дивізія Р. Сушка мала за мету наступати в шепетівському напрямку і далі на Коростень. 15 серпня 1919 р. група Січових Стрільців, в тому числі 11-а дивізія Р. Сушка, вийшла на лінію р. Хомори. 16 серпня, в районі села Жилинці, вона зустрілася з польською кінною бригадою генерала Савіцького. Польській бригаді поставлено вимогу не просуватися далі. Згодом поляки відійшли до Заслава. В той же день Роман Сушко зі своєю дивізією в’їхав в Шепетівку, в якій перебував до 21 серпня. Згодом приймав участь в боях за Новоград-Волинський, Коростень.

З середини вересня стрільці Р. Сушка починають відступ. 17-го вересня вони були на станції Майдан-Вила, а 18 вересня згідно з наказом Штабу Дієвої Армії відходять до Шепетівки. Штаб Групи Січових Стрільців з Є. Коновальцем знаходився в с. Городище.

15 жовтня Група Січових Стрільців отримала наказ зі штабу Дієвої Армії зосередитися в районі Жмеринки. 11-а дивізія Сушка виїхала з Шепетівки 21 жовтня. На той час 11-а дивізія мала у своєму складі 4-й, 5-й, 6-й полки Січових Стрільців, кінний дивізіон Ф. Бориса та дві батареї легких гармат. Всього близько 2500 тисячі чоловік. Через деякий час вони приймають участь у боях поблизу с. Головчинці, що південніше м. Жмеринка. На жаль ці бої були невдалими.

З початком сильних морозів почалися і масові дезертирства у лавах 11-ї дивізії Січових Стрільців під командуванням Р. Сушка. Так, з 1500 багнетів у 4-у полку СС залишилося половина, а в 5-й і 6-й полки зменшилися до сотні. Основна причина дезертирства – це відсутність одягу, боєприпасів, хвороби.

З перших чисел листопада 11-а дивізія разом з іншими частинами Армії УНР поступово почала відступати з під Жмеринки до Проскурова. 26 листопада вся армія УНР зосередилася в районі Старокостянтинова. Тут було вирішено відходити далі до Любара, Нового Мирополя, Острополя. На нараді старшин групи Січових Стрільців під керівництвом Є. Коновальця було вирішено демобілізувати групу. Через деякий час, на ст. Миропіль, група була інтернована поляками. Інтернованих, в тому числі Романа Сушка, відправили через Шепетівку, Рівне до Луцьку, де розкидали їх по різних таборах.

У квітні 1920 р. Роман Сушко командир 16-ї стрілецької бригади 6 Січово-Стрілецької дивізії. Брав участь у спільному поході польсько-українського війська на Києва.

Після перемир’я поляків та більшовиків Романа Сушка було інтерновано до табору Олександр Куявський.

В листопаді 1921 р. полковник на чолі Другої збірної бригади бере участь у Другому зимовому поході. Повернувшись з нього Роман Сушко перебував у таборі в Шипйорні з якого згодом втікає.

Проживав на околиці Праги. На початку 1927 року за формальним паспортом, виданим Роману Кириловичу польським консульством у Празі, виїхав до Львова. Постійної роботи не мав, на життя заробляв журналістикою. Переважно писав до українських часописів, які видавалися в Сполучених Штатах Америки, а також до українських часописів, які виходили в Чехословаччині. В той самий час Романа Кириловича призначають крайовим командантом УВО. Він і далі продовжує друкуватися у заборонених Польською владою часописах «Сурма», «Національна думка», «Розбудова нації», «Військовий вісник».

У 30-х роках Роман Сушко був активним членом УВО-ОУН.

Одним з керівників штабу був полковник Р. Сушко.

Перед самим виступом Українського Легіону на фронт Р. Сушко одержав доручення від голови Проводу ОУН А. Мельника здійснювати контакт між командуванням Легіону та німецьким командуванням, а також налагодити тісний зв'язок між українським населенням та німецьким військом. Коли Польща як держава перестала існувати Легіон Сушка було розформовано.

Роман Сушко переїхав до Кракова. В цьому місті навесні 1941 року він організував старшинські курси, залучивши до викладацької праці колишніх військовиків українських армій.

На початку німецько-радянської війни Роман Сушко перебрався до Львова, де разом з Олегом Кандибою-Ольжичем керує боротьбою ОУН на українських землях.

У 1943 році він взяв активну участь у переговорах з керівництвом ОУН-СБ та УПА, внаслідок яких було досягнуто угоди про дуалізм командування Українською Повстанською Армією: на чолі армії мали стати Роман Шухевич та Роман Сушко. Однак цей план не було втілено. 14 січня 1944 року на одній з вулиць Львова Романа Сушка було вбито пострілом у спину. Похований у Львові на початку Личаківського кладовища, ліворуч від головної брами.

Все своє життя Роман Кирилович Сушко був вірним Січовій Стрілецькій присязі, яку ніколи й ні при яких обставинах не зламав. Метою життя його була боротьба. Задля цієї боротьби він навіть відрікся свого родинного щастя. В цій боротьбі він і загинув.

Остання акція сталінського керівництва щодо селян

Одним з болючих сторінок в історії нашої держави є виселення тисяч селян у віддалені райони СРСР наприкінці 40-х років – на початку 50-х років ХХ ст. Про це явище в радянські часи мало хто згадував. Указ про виселення селян за не вироблення мінімум трудоднів взагалі ніде не висвічувався в радянських засобах масової інформації. За змістом указ нагадує акти 30-х років щодо куркульства. Отже, спробуємо показати, чому вийшов цей указ, як він здійснювався та як він вплинув на долю селян.

Перші повоєнні роки в Україні були дуже важкими. Колгоспи були економічно ослабленими. Посуха та голод 1946 р., яка охопила південні райони країни, ще більше загострила ситуацію. Основна частина продукції колгоспів здавалася державі за низькими цінами. Низькою була й оплата праці колгоспників. Саме тому селяни більше приділяли увагу особистому підсобному господарству та збільшенню присадибних ділянок. Звичайно для цього потрібний був час. Тому не даремно багато колгоспників не виробляли трудодні. До речі, в Україні у 1947 р., 87 тис. колгоспників не виробили жодного трудодня. У Житомирській і Кам’янець-Подільській області таких колгоспників було понад 20 тис. осіб.

Крім того, на ставлення колгоспників до роботи у цих господарствах впливали одноосібники, які були виключені з колгоспів, сільські жителі, зайняті в ліспромгоспах, торгівлі, на роботі у державних підприємствах. Вони мали присадибні ділянки, займалися спекуляцією, нерідко наймалися на тимчасову сезонну роботу в колгоспи й заробляли більше, ніж колгоспники, які працювали там постійно. Все це відбивалося на ставленні останніх до роботи в колгоспах.

За не вироблення встановленого мінімуму часто притягали до судової відповідальності, виправно-трудових робіт в колгоспі на строк 6 місяців з утриманням з оплати трудоднів до 25% на користь колгоспу. Але і це не допомагало.

Підняти рівень трудової дисципліни вирішили звичайним для тих часів насильницьким шляхом. 10 лютого 1948 р. Микита Хрущов звернувся до Ради Міністрів СРСР з пропозицією дозволити загальним зборам колгоспників або села виносити вироки щодо виселення із сіл за межі УРСР осіб, які не брали участі у суспільному виробництві. 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Вислання за межі республіки покладалося на Міністерство внутрішніх справ.

Вже у квітні 1948 р., згідно з Указом, в 16 областях УРСР на колгоспних зборах засудили до виселення 4853 та попередили 6301 особу. В той самий час, у 76 колгоспах Кам’янець-Подільської області на зборах прийнято рішення про виселення 450 чоловік, з них жінок 230. Попередили 284 особи, які на зборах визнали провину, й дали письмові зобов’язання краще працювати. Всього за 1948 р. у Кам’янець-Подільській області виселили 2941 особу, з них 1540 жінок (З усіх районів Радянського Союзу вислали до Сибіру 27335 чоловік). Загалом за інформацією відділу спецпоселень МВС СРСР за період з 1948 до початку 1953 р. в країні виселили 33266 колгоспників і 13598 членів їх сімей. Відправляли їх головним чином у райони Сибіру і Далекого Сходу.

Перший ешелон з Кам’янець-Подільської області у кількості 367 осіб виселенців було відправлено 10 квітня 1948 року.

Найактивнішими райони Кам’янець-Подільської області в плані організації колгоспних зборів з питань про виселення були Антонінський, Полонський, Волочиський, Старосинявський та Шепетівський.

Наведемо деякі факти засудження до виселення жителів Кам’янець-Подільської області. Так, у колгоспі імені Ворошилова, Полонського району було намічено на вислання 4 людини.

Рипську Анастасію Федотівну, 1908 р.н., в 1946 році відпрацювала 55 трудоднів, в 1947 р. була засуджена за не вироблення мінімум трудоднів.

Поліщук Валентину Іванівну, 1902 р.н., до роботи відноситься погано. В 1946 р. виробила 2 і в 1947 р. 1 трудодень. Має будинок, корову, 0,60 га присадибної землі.

Гливінську Марію Іванівну, 1902 р.н. В 1946 р. відробили 42 трудодні. В 1947 р. – 34. Була засуджена за не вироблення мінімум трудоднів, спекулює продуктами і промтоварами.

Король Ганну Вікентіївну, 1910 р.н., в 1946 році виробила 59 і в 1947 р. – 44 трудодні. Живе за рахунок своєї присадибної ділянки розміром 0,60 га і спекуляції промтоварами.

В колгоспі ім. Леніна села Радошівка Ізяславського району (голова колгоспу т. Шевчук, секретар т. Строюк) не виробили мінімум трудоднів 121 працездатний колгоспник, в колгоспі ім. Ворошилова с. Білогородка (голова колгоспу т. Луговий, секретар т. Скороходько) – 52 колгоспника. Станом на 1 листорада 1948 р. по Ізяславському районі з 13229 працездатних не виробили мінімум трудоднів 2058 колгоспників.

Були й абсурдні рішення керівників господарств.

Так, у одному з господарств Грицівського району, на колгоспних зборах проголосували за виселення громадянки, якій 27 лютого 1948 року виповнилось 18 років. Лише після перевірки матеріалів, вдалося встановити, що ця дівчина працює на станції Чотирбоки, а в село змушена була приїхати на тиждень до хворої матері. Керівні особи, які проводили збори зробили висновки, що вона їздила в Західну Україну, де займалася спекуляцією.

На зборах колгоспників ім. Шевченка с. Вишнопіль Остропільського району, який відбувся 23 березня 1948 року, було прийнято рішення вислати за межі УРСР Ковальчук М.Ю. Керівники навіть не намагалися встановити, що жінка була інвалідом другої групи і була абсолютно сліпою.

У колгоспі «Більшовицька правда» Шепетівського району, на загальних зборах вирішили вислати Слюсарчука І.Г. Керівники зборів не врахували, що чоловік з 12 жовтня 1945 року і до дня проведення зборів працював їздовим у Шепетівському міськвиконкомі. Такі факти були непоодинокі.

Деякі керівники використовували указ про виселення для зведення особистих рахунків. Так в колгоспі ім. Жданова с. Лавринівці рішенням зборів і згодом рішенням Грицівської районної ради було намічено вислати колишнього голову колгоспу Куклюка У.П., який у 1947 році виробив 700 трудоднів.

У колгоспі ім. Гастелло с. Жабче того ж району загальні збори колгоспників прийняли упереджене рішення про виселення колишнього бригадира польової бригади Матвєєва В.П., який у 1947 році виробив 287 трудоднів, а в 1948 році – 115 трудоднів. Лише після вивчення матеріалів загальних зборів облвиконком відмінив вироки стосовно КуклюкаУ.П. і Матвєєва В.П.

З довідки Кам’янець-Подільського обкому КП (б) У, яка датована 1 серпнем 1948 р. ми дізнаємося, що в Грицівському районі в колгоспах проведено 27 зібрань. В результаті було засуджено до виселення 51 людину, з них 31 жінку. Попереджено 122 людини. Згодом райвиконком відмінено вироки 2 особам, облвиконкомом – 4.

В Шепетівському районі було проведено 44 зібрання. До виселення засуджено 114 чол., з них 61жінку. 103 чоловіка попереджено, відмінено 15 вироків.

Як бачимо вище деякі вироки скасовували. Так, за 8 місяців 1948 р. Кам’янець-Подільським облвиконкомом та прокуратурою області скасовано 624 вироки, або 21 відсоток від загальної кількості. У республіці впродовж 1948-1950 рр. скасували 2049 вироків, або 17 відсотків загальної кількості.

Рада у справах колгоспів при Уряді СРСР відзначала , що в результаті виконання Указу «у колгоспах значно підвищилась трудова дисципліна, збільшився вихід на роботу колгоспників, які раніше не брали участі в суспільному виробництві». В подальші роки кількість висланих дещо зменшилась.

Після 1953 року виселенців амністували. Однак не всі повернулися до своїх домівок, залишившись і далі проживати в тих місцях. Виселення тисяч селян у віддалені райони країни в кінці 40-х – початку 50-х років ХХ ст. було останньою репресивною акцією сталінського керівництва щодо села.

Науковий співробітник Музею пропаганди Лукашук Олександр

Фото з відкритих джерел

Шепетівщина в перші дні німецько-радянської війни

 22 червня – в Україні відзначають День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Цього дня 80 років тому розпочалася німецько-радянська війна, яка тривала до 8 травня 1945 року.

Бої на теренах колишнього Радянського Союзу були наймасштабніші у воєнній історії ХХ століття.

В цій війні Україна не тільки серед колишніх радянських республік, а й з усіх країн світу, зазнала найбільших втрат за роки тієї війни. За різними оцінками в Україні загинуло від 8 до 10 мільйонів людей, з них цивільного населення близько 5 млн, 2,2 мільйона було вивезено на примусові роботи до нацистської Німеччини, 10 мільйонів втратило притулок. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 міст та селищ міського типу, майже 30 тисяч сіл.

Серед найбільш постраждалих міст в Україні була й Шепетівка. За період німецько-радянської війни в місті нацистами було розстріляно, закатовано у в’язницях понад 10 тисяч мирного населення. В шепетівських таборах для військовополонених було знищено понад 20 тисяч радянських солдатів і офіцерів. На примусові роботи до Німеччини було вивезено близько 300 шепетівчан. У січні 1944 року, в наслідок боїв Червоної Армії з німецькими військами, місто було майже повністю зруйновано.

Що відбувалося на теренах Шепетівщини 80 років тому?

Старожили пригадували, що вже вранці 22 червня німецькі літаки бомбардували залізничну станцію Шепетівка та військовий аеродром в с. Судилків. Крім того, 23 червня 1941 року в районі с. Коськів, що за 20 км південніше Шепетівки, було висаджено до батальйону німецького десанту, який мав на меті знищити мости та залізничну станцію в Шепетівці. Останній був виявлений радянською авіацією і згодом знищений.

В оперативному зведенні до 22-ї години 23 червня 1941 року начальник штабу Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Пуркаєв та начальник оперативного відділу штабу фронту полковник Баграмян повідомляли, що в Шепетівці у резерві фронту дислокується 228 стрілецька дивізія.

Заступник командира військами фронту по тилу генерал-майор Совєтніков доповідав у донесенні заступнику командуючого військами Київського Особливого військового корпусу: «Укріплені райони – Шепетівський, Ізяславський, Остропільський, Київський, Старокостянтинівський кулеметних батальйонів не мають. Польових військ штаб фронту виділити зараз не може… Необхідно негайно відпустити озброєння за поданням заявок окремих укріп районів».

О 20-й годині 25 червня начальник штабу зони протиповітряної оборони Південно-Західного фронту майор Пеньковський в оперативно-розвідувальному зведенні повідомляв: «Противник бомбардував військове містечко Шепетівка. 9 бомб не розірвалося». За даними бойового донесення штабу 5-ї армії командуючому військами фронту від 25 червня: «Начарпостач. У Тернопіль – передано вам 40 вантажівок. Навантажуйте їх у Шепетівці боєприпасами і доставте 135-й стрілецькій дивізії в Луцьк. Командуючому 5-ї армії».

26 червня начштабу Пуркаєв та начальник оперативного відділу Баграмян надвечір подали оперативне зведення, в якому повідомили, що 5-й механізований корпус закінчує зосереджуватися в районах: 109-а механізована дивізія – Острог, 17-а танкова дивізія – Ізяслав, 57-а танкова дивізія – Шепетівка.

30 червня 1941 року командуючим військами Південно-Західного фронту і Київського Особливого військового округу за підписами Тимошенка, Сталіна і Жукова було доведено директиву №84, в якій наказувалося: «Негайно притупити до евакуації всіх складів, розміщених на лінії Новоград-Волинський, Проскурів, Кам’янець-Подільський. Евакуацію провести за лінію Дніпра». Того ж дня увечері Баграмян в оперативному донесенні Начальнику Генерального штабу Червоної Армії, а також у Шепетівку копією генерал-лейтенанту Лукіну повідомляв: «Армії Південно-Західного фронту з боями відходять на нові рубежі і контратаками в напрямку Рівно і Острог перешкоджають противнику розвивати наступ на Новоград-Волинський та Шепетівку… Частини генерал-лейтенанта Лукіна ведуть бій зранку 30.06 за Острог, останній зайнятий противником».

1 липня Пуркаєв в оперзведенні повідомляє: «Південно-Західний фронт ліквідовує частинами 5 і 6 армій прорив на Рівненському напрямку і відводить війська на рубіж укріплених районів: Коростеньського, Новоград-Волинського, Шепетівського, Старокостянтинівського і Проскурівського». 2 липня надвечір зі штабу фронту у Проскурові Баграмян надіслав оперативне зведення до Генерального штабу Чевоної Армії: «Армії ПЗФ продовжують відхід… 228-а стрілецька дивізія, підпорядкована командиру 19-го механізованого корпусу, займає полками район Завізо, Аннопіль, Славута. 109-а мотострілецька дивізія до 15.00 год 2 липня обороняла фронт Кривин, Дорогош, відбиваючи неодноразові атаки противника».

3 липня до 20-ї години Баграмян начальнику штабу фронту повідомляв: «Протягом 3 червня противник активно на Шепетівському і Волочиському напрямках. Противник невеликими групами намагається вийти в обхід 213-ї механізованої дивізії на Шепетівку… Його авіація безперешкодно бомбардує Шепетівку і Полонне». Увечері 5 липня Пуркаєв в оперативному зведенні Начальнику Генерального штабу Червоної Армії повідомив: «За донесенням коменданта Новоград_Волинського укріп району противником зайнята Шепетівка і в 9.55 колона танків і мотопіхоти противника підходила головою в Новий Миропіль».

4 липня в Шепетівці весь день йшов бій, втім переважаючі сили німецької армії змусили радянські частини залишити місто.

В оборонних боях на теренах Шепетівщини приймав участь наш земляк, уродженець с. Майдан-Лабунь Віктор Йосипович Шокарчук. В ті дні він був командиром танкового взводу 40-ї танкової дивізії, який стримував наступ німецький танків поблизу села Климентовичі. Після кількагодинного бою, танк Шокарчука знищив три німецьких танки. За цей бій його було нагороджено медаллю «За відвагу».

6 липня Баграмян в оперативному зведенні писав: «На фронті 6-ї армії противник у другій половині дня 5 липня зайняв Полонне і розвивав наступ на Новий Миропіль і однією мехколоною в напрямку Шепетівки, Старокостянтинів зайняв до кінця 5 липня Вербівці, Коськів. Дорога Шепетівка-Бердичів забита військами і транспортом, безперестанку бомбардується і обстрілюється німецькою авіацією. 5-й кавалерійський корпус о 14.00 5 липня розташовується в районі Вербівці, Брикуля, Драчі для виконання наказу на марш в Мозир, положення корпусу після захоплення противником Вербівці, Коськів не встановлено».

18 липня 1941 року Хмельницька область була повністю окупована німецькою армією. З цього часу розпочинається жорстокий окупаційний режим, який призвів до масових жертв цивільного населення.

Науковий співробітник Музею пропаганди Олександр Лукашук

На фото: радянські полонені на вулиці Шосейній, 1941 рік.

Фото використано із сайту: etoretro.ru

23 травня - День наших Героїв

Цей день не лише данина пам’яті героям минувшини, а й день шани героїв новітніх, які сьогодні захищають нас і віддають свої життя за соборність та незалежність нашої країни.

Це день воїнів, медиків, капеланів, волонтерів.

Це День наших Героїв.

Фестиваль "Творчість, народжена війною...", організований спільними зусиллями музейників, Шепетівського об'єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, ГО "Шепетівська спілка учасників бойових дій в зоні АТО", став нагодою висловити свою підтримку, щиру вдячність та пошану тим, хто без вагань пішов на захист рідної України.

Учасниками фестивалю стали волонтерський колектив «Мамина весна» під керівництвом Миколи Флінти – полковника запасу, поета-пісняра, заслуженого діяча естрадної творчості України, атовець Андрій Кондратюк, солдати в/ч А3730 (12-е містечко) Анастасія Демиденко та Анатолій Морозов, старший солдат в/ч А2007 (Артбаза) Максим Андрєєв.

Прочитав проникливу молитву за Героями капелан Василь Боднар, слова підтримки прозвучали і від першого заступника голови РДА Олександра Мельника. Підтримати родини загиблих, учасників бойових дій, ветеранів війни, учасників фестивалю прийшли ГО "Спілка ветеранів учасників АТО Ізяславщини", Шепетівська Спілка ветеранів Афганістану та наші містяни.

Не залишилися осторонь від участі у фестивалі і військові частини нашого міста: А 3730 11-й зенітний ракетний полк; А 2007 Артилерійська база озброєння; А 4127 Топогеодезичний центр.

Цей фестиваль став не лише подією з нагоди Дня Героя, він став місцем зустрічі побратимів, родин Героїв, волонтерів. Він став ще одним нагадуванням, що війна триває, що Герої поруч, і завдяки їхній стійкості ми можемо вільно дихати й ступати по рідній землі.