До уваги спогади Надії Григорівни Кучер, безпосереднього свідка події аварії на Чорнобильській атомній електростанції:
«Родом я з села Копачі Чорнобильського району, там проживали ми з батьками в приватному будинку. В селі я закінчила школу, згодом там зустріла свого майбутнього чоловіка - Кучера Василя Петровича. Він приїхав на будівництво атомної електростанції, одразу після армії по «комсомольській» путівці. Саме місто Прип’ять лише будувалося, а мій чоловік винаймав житло у нашому селі, так як не хотів жити у гуртожитку. Село Копачі було лише в 3-х кілометрах від міста Прип’ять, а по трасі - усі 6-7 кілометрів. Після нашого одруження ми жили спочатку в моїх батьків у селі, там, у 1979 році, народився наш первісток - синок Руслан. Десь за чотири роки до аварії на ЧАЕС чоловік отримав двокімнатну квартиру в місті Прип’ять, по вулиці Спортивна будинок №13, квартира 27. Мій чоловік працював в «Союз атоменергомонтаж», а я працювала в колірній на участку № 18 ЧАЕС.
Напередодні вибуху – у п’ятницю, я з чоловіком попередньо взяли на роботі вихідний та поїхали на Вінниччину (до батьків мого чоловіка). Вони нас запросили в гості на свіжину, так як перед святами закололи порося. Сина ми залишили у дитячому садочку №6 «Дружба», його ввечері повинен був забрати мій рідний брат та завести до моїх батьків в село Копачі.
Про аварію на ЧАЕС ми дізналися лише з виступу Михайла Горбачова по телебаченню. Це був справжній шок. Ми одразу виїхали назад, додому. Доїхали лише до Києва, а далі їхати в сторону Прип’яті нікому не дозволяли. Тоді я залишилася у тітки в Києві, а чоловік «окільними» шляхами почав добиратися до міста, щоб забрати сина. Так він попутками, а де й пішки, добирався до моєї мами в село.
Усі переживання й не можу переказати, так як серце розривалося від того, що нічого не знала. Телефонів для зв’язку, так як зараз, тоді не було, а замовити переговори по міжгороду через пошту , теж не було можливості, та й куди дзвонити? Таким чином мій чоловік забрав сина та привіз до мене в Київ.
Село Копачі на той час ще й не думали евакуйовувати, бо спочатку вивозили всіх людей на автобусах з Прип’яті в напрямку Києва. Лише після евакуації міста, почали вивозити села. Моя мама розповідала, що дуже було важко під час евакуації, а особливо тим, хто мав худобу. Бо худобу забирали, підганяли машини, грузили та десь вивозили, мабуть на утилізацію, чи хто його знає. Собаки вили, корови мичали і навіть плакали, плакали і хазяї… було дуже важко.
Моїх рідних з села евакували в Київську область Бородянський район в село Качали, де їх підселяли до чужих людей. А пізніше, кожна область будувала для переселенців села. Ну наприклад, для переселенців з села Копачі в Баришівському районі в селі Лехнівка побудували нові будиночки, де мої рідні отримали нове господарство.
Приблизно через пару тижнів після аварії я, чоловік і син поїхали в Поліській район в смт. Поліське, куди перевезли управління будівництва, де працював мій чоловік. «Союз атом енергомонтаж» одразу відправляв всіх бажаючих працювати на ліквідацію в Чорнобиль, але я була проти і тоді нам дали направлення на Хмельницьку атомну електростанцію, що у місті Нетішин.
Таким чином без речей та елементарних предметів побуту ми приїхали в Нетішин, де нам дали пусту кімнату у гуртожитку. Після охайної, квітучої розами Прип’яті мені там дуже не сподобалось, навкруги все тоді будувалося, котловани, болото… та й ще син всю ніч проплакав. Я почала наполягати і чоловік взяв перенаправлення на Запорізьку атомну електростанцію.
На Запорізькій АЕС в місті Енергодар ми теж отримали житло в гуртожитку, яке було забезпечено необхідними меблями і навіть холодильником.
Чоловік оформився на роботу вже в Енергодарі, але його одразу «Союз атом енергомонтаж» направив знов у Чорнобиль. Таким чином вся його бригада Бельського була зібрана на ЧАЕС, де працювала по ліквідації наслідків аварії. Працювали вахтовим методом. Два тижні працюєш – два дома. Жили в м. Чорнобиль в житловому будинку, якій було переобладнано на гуртожиток для ліквідаторів, де регулярно їх і обстежували на вміст радіації. Так ми і жили майже вісім місяців.
А тим часом, в Енергодарі побудували багатоповерхівку для переселенців з ЧАЕС, де ми повинні були отримати двохкімнатну квартиру. Потрібно було звільняти гуртожиток та переходити в нову квартиру. Але одного разу зателефонував мені чоловік і говорить: «Надю, ні в якому разі не бери ордер на квартиру та не прописуйся, бо ходять такі слухи, що для всіх ліквідаторів, хто не отримає квартиру в Енергодарі, той отримає в Чернігові або в Києві».
Таким чином, я всякими правдами і не правдами, документи на перепрописку не віддала, а згодом він мені зателефонував і повідомив , що нам дають квартиру в Києві в Дарницькому районі. Таким чином чоловік працював ліквідатором на ЧАЕС до 1996 року.
Хочу зазначити , що всі ліквідатори на той час проходили регулярне медичне обстеження, отримували оздоровчі путівки для себе та для родини, а також спец пайки.
Також пам’ятаю, що коли чоловік почав працювати вахтовим методом, це десь за місяць-два після аварії, то їм дозволили повернутися в Прип’ять і забрати самі цінні речі. Дозволялося забрати не більше 2-х мішків. Але що ж візьмеш у два мішки? От і він взяв лише фотоальбоми, документи, та якісь речі, рушники, одяг…
Про справжні масштаби Чорнобильської катастрофи ніхто і не здогадувався, ну всі так пошепки між собою по різному говорили, але всі вірили в одне – що це не ненадовго, і що незабаром всі повернуться до Прип’яті, до звичного способу життя. Тоді навіть під час евакуації всі їхали без речей, навіть не дуже й хвилювалися. Їм говорили, щоб брали лише документи, що пожежу ліквідують і всі повернуться до дому. Але мій чоловік одного разу приїхав і сказав: «На Прип’ять вже ніхто ніколи не повернеться, заражена радіацією повністю вся земля..».
А потім після кожної вахти приїжджав і розказував новини, ну наприклад: «Почали хоронити села, хоронять рідні Копачі. Заганяють бульдозери, руйнують будинки, все зносять, закопують…».
Звичайно все це не пройшло без наслідків для здоров’я чоловіка, в останні роки він дуже хворів, а в 2015 році його не стало. Чорнобиль не пожалів нікого, дуже багато ліквідаторів хворіло і хворіє, повмирало молодими та продовжують вмирати.
Хочу сказати, що ми усі – чорнобильці, всі ті кого спіткала така спільна біда, ще більше згуртувалися і постійно один одного підтримували і підтримуємо, товаришуємо, спілкуємося, бо занадто багато спільного нас об’єднує.
Нажаль, по різному й до нас в той час ставилися люди, не всі нас розуміли. Ну наприклад, люди все життя стоять на черзі на квартиру, вже мріють про житло, яке отримають незабаром у новому будинку, а тут це омріяне, довгоочікуване житло забирають і дають іншим - нам. Такий був складний для всіх час.
Перший раз я повернулася до рідного села в 1988 році, на той час влада дозволяла лише по пропускам та один раз на рік на День Перемоги поїхати на «гробки», як в нас казали. То ми з покійною мамою поїхали на кладовище. Ніколи не забуду, як йшли зруйнованим, тобто похованим селом, і лише здогадувалися де чий будинок стояв. Наприклад місце нашого будинку впізнали по колонці для забору води, яка була поруч з будинком та по квітам, які квітнули на колишній клумбі у дворі, а також зберігся турнік, який робив ще мій батько, він загинув ще до трагедії на ЧАЕС. Це було дуже важко, навіть і зараз не можу згадувати без сліз.
В тому році в місто Прип’ять я не потрапила.
Вперше в свою квартиру в м. Прип’ять я потрапила через років п’ять після аварії, та їздила туди щороку протягом восьми років на 9 травня, як і дозволялося владою. Коли вперше зайшла в нашу квартиру, то майже всі меблі були на своїх місцях: нова меблева вітальня, м’яка частина, лише в кухні щез холодильник та був обірваний кухонний шкафчик, який лежав на підлозі. З роками з квартири меблі щезли. Говорили, що їх ніби заміряли дозиметром та викидали через вікна і знищували, але не знаю, бо ходили й чутки, що деякі мародери забирали все цінне з квартир та перепродували.
Останній раз їздили до Чорнобиля і на кладовище до похованого села Копачі в 2018 році, але до Прип’яті нас вже не пропустили на КПП, так як місто знаходиться в аварійному стані. Отак вийшли ми з машини постояли, подивилися, а дивитися вже й нема на що. Все заросло хвойним лісом, навіть асфальт дерева побили та поросли.
Вже традиційно відвідали меморіал «Тим, хто врятував світ», поклали квіти та згадали тих, кого забрав Чорнобиль.
Чорнобиль назавжди залишиться і моїм особистим болем, біль якій не проходить і нагадує про себе».
Спогади записано Марією Юзловою,
заступником директора Музею пропаганди
